Центральний
ринок Парижа – рибні, м’ясні, сирні, квіткові ряди, величезний натюрморт форм,
кольорів, запахів, царство їжі, апофеоз обжерливості являв собою паризьке
черево, до якого сповзалися всі жителі з усіх закутків. Золя описує всю пишноту
в імпресіоністичному стилі: «Білі й ніжні серцевини капусти, схожі на
велетенські троянди, виглядали з м’ясистого зеленого листя, наче весільні
букети, розставлені на гігантських жардиньєрках», і далі, сторінка за сторінкою,
перелічує всі дари природи, якими багата французька земля, без повторів, даючи
читачеві насолодитися симфонією продуктів або навпаки, викликати в нього огиду
від гладких торговок, які пропахли смердючими сирами і гомінким ринком. Здавалось,
все на ринку – і люди, і речі – перетворювалось в їжу.
Ринок
– казан, що правив за травний апарат цілому народові, це було ніби гігантське
черево з металу й дерева, скла й чавуну, це величезний корабель, який топить
увесь Париж у його власній зажерливості. Для біженця каторжника Флорана ринок
був втіленням задоволеної тварини, поглинутої перетравленням їжі, втіленням
товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Так-так,
буржуазія, яка заполонила весь ринок, підтримувала Імперію і користувалася її
подачками.
Після вигнання Флоран приїхав
сюди, потопаючи в хащах їжі, гори їстівного хвилювали його. Він знайомиться з
художником Клодом Лантьє, який, буквально «снідає очима» на цьому ринку. Ці два
худорляві бідняки протистоять гладкій буржуазії, особливо Флоран. Він оселяється
у сім’ї свого
брата-ковбасника Кеню, а там навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від
сала, недовірливо позирав на нього жовтими очима. Як сказав на нього брат:
«Флоран міг би з’їсти всю ковбасну і все одно у нього не наросло б сала й на
два су».
Ліза Кеню - втілення
психології «гладких». Її круглі форми, повільність, білизна одягу наче говорять
про достаток, ситість, задоволеність режимом Імперії, її стабільністю. Невдаха
Флоран, несправедливо відбувши заслання в Кайєнні, пообіцяв собі помститись
владі. Уявивши собі, що йому випало помститись за свою худорбу цьому ситому
місту, втікач взяв на себе роль судді і мріяв підвестися на весь зріст із самих
надр Центрального ринку, щоб роздавити царство обжерливості. У своїх мріях він
бачив бої і те, як він своїми худими руками підносить прапор перемоги. Він
збирався у шинку Лебігра з іншими мрійниками-балакунами, які трясли повітря
пустими революційними фразами. Але ж на ділі, один вид крові примушує Флорана
втрачати свідомість. Ця сила не здатна змінити світ. «В політиці ви такий же
художник, як і я», - недбало відповідає Клод, який цікавиться тільки
мистецтвом. Центральний ринок його заковтує та перетравлює.
У конфлікті «гладких» і
«худих» перемагають «порядні» люди, які доносять на Флорана поліцейській
префектурі. «Гладкі» позбулися нестерпного тягаря, який так давив їм на шлунки!
Увесь паризький ринок проти худорлявого революціонера-мрійника Флорана. Він на
нього тисне своїми пишними формами, ковбасними запахами, достатком, схиляючи на
свій бік. Золя вдалося зобразити цей величезний живучий організм, який нещадно
все пожирає та робить усіх людей «порядними», обивателями, а таких, як Флоран –
бездіяльними мрійниками.
Окрім усього цього смислу,
вкладеного у психологію гладких і худих, у Ринок – черево Парижу, Еміль Золя
показав себе великим живописцем Франції: він показав її різною – пишною і
бідною, привабливою і огидною, привітною і похмурою. В цьому великий талант
письменника!
Немає коментарів:
Дописати коментар