«Вона згадала свою давню мрію:
спокійно працювати, завжди мати хліб, спати в чистенькій кімнатці, добре
виховати дітей, не знати побоїв, померти у своєму ліжку»… Це історія не про
ліниву жінку, яка любить лише мріяти. Це історія про жінку, яка працювала, як
могла для того, щоб заробити на хліб і відкрити свою пральню. І вона цього
досягла… на деякий час. Але що потім змусило її не працювати, голодувати, спати
у бруді, терпіти побої від чоловіка, допустити, щоб її донька стала повією?
Про це ми дізнаємося, якщо
прочитаємо роман «Пастка» із двадцятитомного циклу «Ругон-Маккари». Перед нами
постає історія Жервези Маккар
– сильної, з усіма можливостями стати щасливою,
але кінцівка не приносить бажаного позитиву. Можливо, тут позитив лише у тому,
що тільки смерть рятує від усіх страждань. Показ того, як трудівник
перетворюється на брудну істоту, вкриту передчасними зморшками, одягнуту в
лахміття із залишками блювоти викликає огиду та співчуття. Жервеза з усіма героями роману показала
читачеві приклад того, як алкоголь губить людину, сім’ю, суспільство.
Назву роману «Пастка» ми
розуміємо без усіляких пояснень – це і шинок дядечка Коломбо під назвою
«Пастка», в якому полюбляли відпочивати герої роману, і загальна пастка,
в яку потрапили всі герої. Нещасний випадок, коли чоловік Жервези Купо впав з
даху, знаменує для сім’ї
початок катастрофи – втрату розуму і сили волі. Їхня донька Нана, свідок жорстокості та розпусти, змалку стає брехливою, зневажливою,
поринає у паризький світ задоволень і розваг. «Звичка сильніша за порядність»,
– заспокоюють себе її батьки і змиряються з розпусною донькою.
Сюжет роману простий, але
письменник зробив його правдивим і точним. Кожна сторінка з яскравими описами сварок, побоїв,
наклепів, розпусти, зі сценами, в яких алкоголь руйнує людину. Золя показує
неминуче виродження робочої сім’ї, яка живе в отруєному середовищі передмість.
Пияцтво і лінощі ведуть до розпаду сім’ї, до брудної розпусти, до поступового забуття усіх людських почуттів, а
кінець-кінцем – до ганьби і смерті. Це мораль, втілена в житті.
У світі цей роман зустріли негативно. «Цю книгу не можна
назвати приємною, але це сильна книга»,
– поблажливо відмічає Анатоль Франс.
Автор пише у «Передмові», що всіх злякала та насторожила мова книги, багата на
відбірну паризьку лайку, але такою є
мова народу. Він додає, що з усього не треба думати, що весь народ поганий –
він тільки повний невігластва і покалічений тяжкою працею й бідністю –
середовищем, у якому живуть люди. Саме спадковість та вплив середовища
діє на людину негативно: усі в роду Лантьє, Купо та Жервези пили, усі оточуючі
нагадують їм про безправ’я бідняка, про марність надій на щасливе життя.
Згадаємо сцену, де в одній сім’ї принижують молоду пару Купо та Жервезу. Невігластво яскраво та показово
проявляється в епізоді весільної процесії. Щоб перечекати зливу,
компанія випадково потрапляє в Лувр. Проходячи усіма його залами, де багато оголених
героїнь міфів та легенд, гості «скоса поглядали на голих жінок і хіхікали,
підштовхуючи одне одного ліктями». Тут бачимо глибоку відчуженість простого
народу від величних досягнень людської культури. Але у прачки Жервези росте син
Клод, який потім стане геніальним художником і роботи якого повісять у Луврі.
Недоліком роману є те, що Золя
однобоко показав робочий клас та соціальні низи. Він змалював кожного героя,
його стосунки з іншими людьми похмурими і чорними фарбами, залишаючи у читача відчуття безвиході,
безнадії. Поль Лафарг відмітив, що народ у Золя пасивний, не бореться із
соціальним злом, а навпаки, падає ще нижче і вимирає. Єдиним позитивним героєм
у романі серед безлічі негативних є коваль Гуже, який щиро кохав Жервезу, але
так і не зміг бути з нею. Гуже не схожий на інших героїв твору, але цей
персонаж вийшов блідим і малопомітним. Не факт, що він, будучи з
Жервезою, не пішов би шляхом двох попередніх її чоловіків.
Отже, Золя вважає, що
спадковість вад та неможливі умови життя паризьких ремісників призвели їх до
моральної та фізичної деградації. Як не сперечайся, але це є правдою життя.
Роман був написаний у 1877 році, але не втратив актуальності й сьогодні. Спостерігаючи,
які діти виходять із неблагонадійних сімей, зіпсованих алкоголем, і які йдуть
вслід за своїми батьками, розуміємо глобальну небезпеку. Життя сучасної
робочої людини, яка працює за мізерну зарплатню і, незважаючи на прописані
законом права, не має їх у реальному житті, теж часто схоже на життя родини
Жервези і Купо. «Коли людина померла… це вже надовго», –
вустами п’яного дядька
Базужа говорить істина.
Немає коментарів:
Дописати коментар