«Я
мрію написати дуже просту, але глибоко людську драму, яка закінчується жахливою
катастрофою… Ви ж знаєте, що розвиток сюжету мене взагалі мало турбує… Я хочу
примусити жити в моїй новій книзі все особливе населення залізних доріг!»,
– ділиться своїми планами Еміль Золя з товаришем Полем Алексісом.
Гостросюжетний трагічний роман,
детективна історія, яку розслідує сам читач, занурюючись у світ жорстоких
вбивств та пристрастей – драма насправді вийшла простою і захоплюючою вже з
перших сторінок. 400 сторінок, які так характерні для Еміля Золя – письменника
великої площини та немалих полотен, і в них сюжет відіграє найголовнішу роль. Вбивства,
самогубства, залізничні катастрофи описані яскравою мовою досить натуралістично і трагічно, численні відступи та описи створюють особливий колорит твору,
внутрішній стан героїв примушує хвилюватися аж до останньої сторінки книги.
Сюжет
павутиною охоплює долі людей, які працюють та подорожують на залізничній лінії
Париж – Гавр. Це робочі та аристократи, їхні унікальні характери та долі автор показав
через численні роздуми і вчинки героїв. Помічник начальника станції Рубо, якого
охопило бажання помститися колишньому коханцеві його молодої дружини Северини –
старому впливовому Гранморенові, молодий машиніст Жак, котрого все життя мучила
жахлива пристрасть вбивати жінок, Северина як спільниця, яка допомогла чоловіку
вбити Гранморена, замітала сліди цього злочину, розвиток її кохання зі свідком
їхнього вбивства Жаком – це одна сюжетна лінія. Друга – життя та стосунки
бідної сім’ї самітного
будиночка в Круа-де-Мофра,
через садок якого проходить залізна дорога.
Плоть і сталь, чорнота вугілля
і блідість жіночої шкіри, механічна швидкість і некеровані рухи людської душі стають
у романі справжнім жахом. Справедливість тут не перемагає – справжніх
злочинців не викривають і не карають, Жак не виліковується і не стає щасливим з
коханою жінкою… Як у романах Золя, так і в реальному житті частіше трапляється,
що гроші та зв’язки вирішують усе. Людська продажність робить суддів та інших
чиновників невідповідальними й несправедливими. Трагічні сцени, важкі почуття і роздуми
героїв злякають читача, який, взявшись за роман, захоче відпочити та
розважитись.
У
Жака злочин був у самій крові: «З юнацьких років він постійно чув: «Убий,
убий…». Під час таких криз він раптово втрачав психологічну рівновагу, його
внутрішнє «я» неначе провалювалось у безодню. У такі хвилини він не належав собі,
знаходився під владою своєї мускульної сили, скаженого звіра, який сидів у
ньому. Жак не пив, бо знав, що алкоголь може викликати подібні бажання. Він
переконувався, що розплачується тепер за інших, за батьків та дідів-пияків, за
цілі покоління алкоголіків, які передали йому свою зіпсовану кров.
І
звір в цьому романі не тільки Жак Лантьє. Це і Рубо, якого охоплювала лють
через ревнощі, і Северина – покірна «пасивна зброя кохання і смерті», хитра та
лицемірна, і Мізар, який отруїв свою дружину Фазі, бажаючи знайти її надійно
заховані гроші, і Фазі, яка через жадібність воліла померти, аніж віддати гроші, і
їхня донька Флора, яка через кохання та ревнощі до однієї людини учинила
залізничну катастрофу і погубила
десятки життів…
«Хитро все це вигадано! Їздити
стали швидше, та й вченості додалось… Але звірі як були звірами, так ними й
залишились, і хай навіть вигадають машини ще хитромудріші, звірів від цього
менше не стане»,
– у таких рядках ховається головна думка цього роману. Письменник викриває гордість, жадібність, егоїзм,
бажання помсти та інші людські вади, які гніздяться в людині та поїдають її,
незважаючи на цивілізованість та вченість. Вбивства, що лежать в основі
сюжету, скоєні у світі індустріального прогресу під впливом пристрасті.
Золя першим із великих
європейських письменників відчув дух нового часу, його потяг до техніки,
швидкості, витонченої та небезпечної краси машини. Локомотив машиніста Жака він
називає жіночим ім’ям «Лізон». І «Лізон» такий же повноправний персонаж твору,
як і люди-звірі: «вона мчала, наче засліплена і оглухла тварина, котру погнали
на смерть», «помирала так само трагічно, як помирає дорогий виїзний кінь»,
«передсмертний хрип цієї коняки звучав
як остання гірка скарга трагедії, яка розігралась».
Дивлячись
на громади локомотивів, Золя думав про життя незнайомих йому пасажирів, яких
потяг несе у темряву, і хотів показати це в романі. На сторінках книги ми не
раз знаходимо фрази, які підтверджують задумку автора. Різношерстий натовп знаходиться
у постійному русі, він навіть не замислюється, що бідна самотня жінка Фазі
перебуває у смертельній небезпеці і якщо чоловік її вб’є, потяги так само
байдуже пролітатимуть повз її тіла і не підозрюватимуть про смертельний
злочин, який скоєно в одинокому будинку.
Успіх
роману був гарантований. Після його появи Еміля Золя назвали «поетом темних
глибин людини», персонажі якого являють собою не характери, а інстинкти,
котрі рухаються та розмовляють. Навіть суворі критики погодилися із твердженням,
що письменник – видатний лірик нашого часу, а його твір «Людина-звір»
– велика
поема про доісторичну пристрасть до вбивства в поєднанні з любовною пристрастю.
Я погоджуюся зі словами
критиків і вважаю роман «Людина-звір» одним з найкращих творів
Золя-натураліста.
Немає коментарів:
Дописати коментар