Нана - золота муха гнилого Парижа

          Нана. Два коротких співочих склади. Ніхто не знав цю дівчину на прізвисько Нана. Звідки вона взялася? Паризьке світське суспільство перешіптувалося, поширювало анекдоти і чутки про неї. Всім хотілося її побачити.

       Вперше вона відкрилася парижанам у п’єсі «Білява Венера»: неповоротка товстенька рудоволоса дівчина зі скрипливим голосом вразила глядачів. Вона грала жахливо, з претензіями на високий комедійний стиль, що неабияк потішало публіку.  Всіх дивувала не відсутність її таланту, а сильний хтивий поклик пишного молодого тіла. Ця дівчина була впевненою в собі, доступною і легковажною, чим і підкорювала чоловіків.

         У романі «Пастка» ми вже зустрічали Анну Купо, тобто Нана, - доньку пияків Жервези Маккар і робітника Купо. Вона росла в умовах насилля і розпусти, частенько втікала з дому, збираючи коханців на вулицях Парижа. У 18 років тваринна чарівність зводила з розуму багатьох прихильників: журналіста Фошрі, банкіра Штейнера, графа Мюффа, світських Вандевра і Ла Фалуаза, а також неповнолітнього Жоржа Югона. Своїми жіночими здібностями Нана не нехтувала, а навпаки – раділа від того, що може крутити чоловіками як хоче. Вона завойовувала всім: «і зміїною гнучкістю, і вміло підкресленою нескромністю елегантних туалетів, і нервовою витонченістю породистої кішки, деяким аристократизмом похоті». Вона задавала тон, її наслідували знатні дами.
        Легковажність і недалекоглядність Нана повністю зруйнували життя всіх коханців. Недарма Фошрі присвятив їй статтю під назвою «Золота муха», у якій розповів, що вона піднялась на поверхню суспільства з низів і стала руйнівним початком: сама того не усвідомлюючи, вона розбещувала увесь Париж, наче та муха, яка всмоктує отруту з гнилих останків, яка дзижчить, блищить і проникає навіть в палаци, де отруює чоловіків одним дотиком.  Найцікавіше те, що вона не була злою, але хтивість захмарила її розсуд. Залишивши своїх коханців без копійки, а також розтоптавши їхню честь і гідність, вона не вважала себе винною. Мовляв, «вони чіплялися за мої спідниці, а тепер, дивись, одні померли, інші зубожіли, треті кричать на всіх кутках, що я їх щастя розбила». Неважко здогадатися, що вона нікого по-справжньому не любила. Навіть свого дворічного Луїзе, материнську любов до якого демонструвала лише перед іншими «вершками» суспільства.

Нана – королева серед продажних жінок, які були по кишені лише найбагатшим. Прославлена пожирачка чоловіків з вульгарним сміхом була брехливою і простодушною, вона втілила у собі все хтиве і розпусне паризьке суспільство з нудними плітками. Золя описав це майстерно і витончено, показавши справжню гнилу сутність «високого» Парижа.  Не лише Нана винна у скоєному, а винне все суспільство, яке потурає цим вадам. Вона була донькою аморальності і жаги розкоші, яке покоління за поколінням породжує як тогочасне суспільство, так і сьогоднішнє.

Роман закінчується тим, чим і мав би закінчитись: Нана помирає молодою від віспи. Її красу спотворило розкладання і гниття тіла, а всі її коханці навіть не підійшли до неї: «А скількох задоволень позбавляємося!», - з печальним зітханням промовив один із коханців, якому було боляче спостерігати за тим, «як пропадають дарма корисні і хороші речі». Ось і вся сутність паризького суспільства, суспільства, позбавленого любові і моральності, яке з точністю і правдивістю описав Золя.

Трагічна історія про егоїзм і кохання

      Назва «Сторінка кохання», яка так не схожа на інші назви романів Золя («Людина-звір», «Пастка», «Черево Парижа» тощо), обіцяла мені можливість поринути у багатосюжетний пристрасний роман з надзвичайною психологією. Чесно кажучи, сподівання мої не справдилися. Автор пропонує коротку історію кохання, яке герої постійно приглушували в собі, розбавляючи пісний сюжет численними традиційними описами Парижа та пустими балачками героїв. Дія повільна і дуже затягнута. А кінцівка взагалі розчарувала. Отаку вирвану з життя, зім’яту сторінку кохання я отримала. Коротше кажучи, цей роман у порівнянні з іншими виявився дещо слабким.

       Стосовно сюжету. Головна героїня Елен – вдова, яка жила зі своєю 12-річною донькою Жанною у великому та зовсім незнайомому їй Парижі. З перших сторінок вражає неспокій вдови через хворобу дівчини, яка була спадковою. Жанна була занадто слабкою, що шанси на її довге життя були мінімальними. Отак і жили: зовсім усамітнившись у цьому прекрасному і романтичному місті. 

       Оживляє сюжет поява лікаря Деберля, який жив поряд зі своєю дружиною. Він постійно допомагав у лікуванні дівчини, підтримував Елен. Цей чоловік здавався галантним та порядним майже протягом усього роману. Його дружина Жюльєтта була світською дамою, через яку Золя прекрасно передав дух тогочасної буржуазії, що й дозволяє відносити цей роман до циклу «Ругон-Маккари». Елен була порівняно відлюдкуватою та доброю: допомагала бідним (тітці Фетю, яка постійно жалілася і користалася з доброти Елен), щиро ставилася до своїх сусідів, що не скажеш про ставлення Жюльєтти до Елен: воно змінювалося зі швидкістю моди. 

         В душі Елен і доктора Деберля почало зароджуватися кохання: вони не знали одне одного, але пристрасть нещадно запалювала їхня серця. Зовні вони намагалися бути розсудливими та холодними, зовсім не видаючи себе. Але Жанна, як і всі інші малі діти, дуже чутливі: вона відчула те, що єдину маму відбирають спершу думки Елен про лікаря, а потім і її щоденні походи до нього. Дівчина занадто ревнувала і була дуже вередливою, що й викликало моє роздратування. Мати теж має право на щастя, особливо якщо вона самотня вдова з тяжкохворою дитиною. Вона переживала через Жанну, намагалася зробити як краще, але дитина цього не розуміла, вона зреклася матері, сказавши, що самотня і що мати їй більше не потрібна. Цей надзвичайний егоїзм, який посилювався з новими приступами хвороби, зовсім занапастив Жанну: вона відкрила вікно, щоб серйозно застудитися…

       Що ж заслуговує на найбільшу увагу в цьому романі? Звичайно, це почуття Елен, які пробуджували в ній жінку, і саме ставлення до такого явища як кохання. Вона вважала, що голосні зізнання можуть тільки зашкодити: мріяла лікаря кохати, але ніколи не говорити про це йому, а задовольнятися тим, що вони про це знають. Пристрасть визрівала в ній у ті довгі вечори, які вона проводила зі своїми друзями; пристрасть визрівала в той час, коли вона усамітнювалась від усіх, обличчя до обличчя з Парижем; пристрасть визрівала у ній кожного разу, коли вона дивилася у вікно і мріяла.

         Історія таємного кохання закінчилася трагічно: Жанна померла, а лікар зі своєю дружиною народили ще одну дитину і почувалися щасливими, як ніби нічого й не ставалося. Відчувається, що донька не пробачила матір: губи скривилися на мертвому обличчі злопам’ятної дитини. 

От така собі сторінка кохання на фоні вічно прекрасного Парижа. Відчувається те, як автор любив своє місто, з якою ніжністю описував вулички, набережні, мости, алеї та проспекти, собори і в сонце, і в дощ, і при сході сонця, і при його заході. Париж був чужим і незнайомим Елен так, як і сам лікар, якого вона не знала, живучи кілька років у цьому місті.

"Радість життя" про ціну і сенс існування

          «Радість життя» наштовхнула мене на думки щодо вищої людської цінності – життя, сенс якого й досі чітко не визначений. Як треба жити, щоб отримувати від кожного дня задоволення, від людей, з якими живеш, від справ, якими займаєшся? Як взагалі знайти «свою» справу і не помилитися в її виборі?

            Повернімося до самого роману Еміля Золя. Цей твір, у порівнянні з іншими, дихає позитивом, хоча й відлякує занадто реалістичними і болючими описами. Сюжет дещо нагадує відомі всім казки про злу тітку, яка всіляко знущається над своєю небогою. Цього разу сім’я Шанто робила вигляд, що приймає до себе з простягнутими руками маленьку дівчину Поліну, яка залишилася без батьків, але з великим спадком. Доброта дівчини вражала всіх, і здавалося б, нічого дивного у поведінці старого Шанто, якого подагра зробила калікою, і люб’язної тітки, його дружини, не було. Лише служниця Вероніка діяла на мене негативно своєю нервовістю та підозрою до Поліни. Дівчина росла, і лише самоосвіта зробила її розумною в деяких речах (в медицині: книги цієї тематики заборонялося читати, а сама тітка виховувала дівчину в релігійному дусі), а життя – мудрою. Вона одна могла стерпіти муки старого Шанто, від якого в усіх йшла голова обертом. Лиш Поліна легкою вдачею та доброю душею змогла втішати немічного своєю присутністю.

            Життя тривало, Поліна дорослішала у сім’ї, яка мала сина Лазара. Приємно читати сторінки, у яких описується зародження кохання після спільно прожитого дитинства між кузенами. Були надії, що вони одружаться і житимуть щасливо. Але справжня сутність тітки, яка потихеньку розікрала весь спадок Поліни, активно пліткувала про неї, зрештою, відібрала призначеного їй Лазара, з яким обіцяла одружити, і звела його з Луїзою – гостею родини, вбивала мою надію. Та і Лазар, на мій погляд, здавався зовсім не тією людиною, яка була потрібна життєрадісній та люблячій Поліні. «Люблячій» ─ вона його любила, тому логіка у такому випадку відсутня…

            Описувати всі біди я не буду. Якщо зацікавило, чим закінчився любовний трикутник Поліни, Луїзи і Лазара, як справедливість розсудила Поліну і її тітку, а найголовніше, яка роль Вероніки була відведена в романі, читайте обов’язково – не пошкодуєте!

            Я лише хочу дати характеристику героям Лазарові і Поліні. Лазар не викликає ніяких позитивних емоцій, навіть співчуття… Ця слабка людина завжди страждала від нудьги. Він не мав мети, не смакував радості життя, якій віддавалась Поліна. Сумніваюся у тому, що він кохав Поліну і Луїзу. Ця людина думала лише про себе, сповідуючи руйнівну філософію Шопенгауера. Це правда, що від нудьги і лінощів починається страждання, руйнування особистості, розчарування у всьому. Всі свої справи Лазар так і не зміг завершити… Я б почувала себе дуже незручно на його місці, якби все за мене робила дівчина, буквально опікувалася дорослим чоловіком, як дитиною. Він навіть дитині своїй не радів, бо вважав, що немовля теж скоро помре, тому навіщо він прийшов в цей світ… Це дійшло до абсурду. Я вражаю, що він зробив свою родиною нещасною, адже нічим для неї не жертвував, нічим не був вдячний, навіть не слухав розумних порад.

           А Поліна своєю щирою посмішкою пом’якшувала нервову атмосферу, у якій жили Шанто. Дівчина була створена для того, щоб піклуватися про інших, що і довела у ставленні до старого, до тітки, до Луїзи, до її маленького сина, до всіх жителів їхнього морського поселення. Поліна доклала усіх зусиль та вмінь у створенні щасливої сім’ї навколо себе. Лазар визнав, що дівчина постійно жертвувала собою, своїми бажаннями, своїм коханням: «Немає в житті нічого, окрім сердечної радості і доброти, інше – суцільний жах». Поліна присвятила своє життя боротьбі з людськими стражданнями, хоча повністю їх не поборола, але вона була тією з’єднуючою речовиною, яка лагодила пошкоджені місця. Саме в її діяльності і була радість того життя, яке було для нею блаженством після пережитих страждань. 

            Варто згадати старого Шанто і служницю Вероніку. Роман закінчується самогубством Вероніки і словами старого: «Вбити себе – яка дурість». І це сказав нещасний каліка, якого всі, окрім Поліни, намагалися ігнорувати, якого звинувачували у всіх бідах. Вероніка хоч і була здоровою, але проявила менше мужності. Надзвичайний контраст.

             Щодо майстерності автора. Хоч у нього сюжет часто повільний, без активної дії, але опис всіх деталей неперевершений. Опис моря, біля якого жили Шанто, створює атмосферу його присутності. Я люблю море, і уявляю, якими здоровими і засмаглими були люди, які проживали поблизу нього.  

               Детальний опис народження нового життя і розставання з цим життям,  виникнення і згасання пристрасті і кохання роблять дію більш менш динамічною і напруженою. Певний осад після прочитання є, адже вийшло зовсім не так, як я передбачала. Цим роман і є цікавішим, у цьому і є його унікальність. Життя – це страждання, але не варто в такому разі опускати руки і ставати тягарем для оточуючих. Жити – значить ворушитись, навіть якщо не змінювати всесвіт, то хоча б змінювати на краще своє життя і життя близьких.