Нана - золота муха гнилого Парижа

          Нана. Два коротких співочих склади. Ніхто не знав цю дівчину на прізвисько Нана. Звідки вона взялася? Паризьке світське суспільство перешіптувалося, поширювало анекдоти і чутки про неї. Всім хотілося її побачити.

       Вперше вона відкрилася парижанам у п’єсі «Білява Венера»: неповоротка товстенька рудоволоса дівчина зі скрипливим голосом вразила глядачів. Вона грала жахливо, з претензіями на високий комедійний стиль, що неабияк потішало публіку.  Всіх дивувала не відсутність її таланту, а сильний хтивий поклик пишного молодого тіла. Ця дівчина була впевненою в собі, доступною і легковажною, чим і підкорювала чоловіків.

         У романі «Пастка» ми вже зустрічали Анну Купо, тобто Нана, - доньку пияків Жервези Маккар і робітника Купо. Вона росла в умовах насилля і розпусти, частенько втікала з дому, збираючи коханців на вулицях Парижа. У 18 років тваринна чарівність зводила з розуму багатьох прихильників: журналіста Фошрі, банкіра Штейнера, графа Мюффа, світських Вандевра і Ла Фалуаза, а також неповнолітнього Жоржа Югона. Своїми жіночими здібностями Нана не нехтувала, а навпаки – раділа від того, що може крутити чоловіками як хоче. Вона завойовувала всім: «і зміїною гнучкістю, і вміло підкресленою нескромністю елегантних туалетів, і нервовою витонченістю породистої кішки, деяким аристократизмом похоті». Вона задавала тон, її наслідували знатні дами.
        Легковажність і недалекоглядність Нана повністю зруйнували життя всіх коханців. Недарма Фошрі присвятив їй статтю під назвою «Золота муха», у якій розповів, що вона піднялась на поверхню суспільства з низів і стала руйнівним початком: сама того не усвідомлюючи, вона розбещувала увесь Париж, наче та муха, яка всмоктує отруту з гнилих останків, яка дзижчить, блищить і проникає навіть в палаци, де отруює чоловіків одним дотиком.  Найцікавіше те, що вона не була злою, але хтивість захмарила її розсуд. Залишивши своїх коханців без копійки, а також розтоптавши їхню честь і гідність, вона не вважала себе винною. Мовляв, «вони чіплялися за мої спідниці, а тепер, дивись, одні померли, інші зубожіли, треті кричать на всіх кутках, що я їх щастя розбила». Неважко здогадатися, що вона нікого по-справжньому не любила. Навіть свого дворічного Луїзе, материнську любов до якого демонструвала лише перед іншими «вершками» суспільства.

Нана – королева серед продажних жінок, які були по кишені лише найбагатшим. Прославлена пожирачка чоловіків з вульгарним сміхом була брехливою і простодушною, вона втілила у собі все хтиве і розпусне паризьке суспільство з нудними плітками. Золя описав це майстерно і витончено, показавши справжню гнилу сутність «високого» Парижа.  Не лише Нана винна у скоєному, а винне все суспільство, яке потурає цим вадам. Вона була донькою аморальності і жаги розкоші, яке покоління за поколінням породжує як тогочасне суспільство, так і сьогоднішнє.

Роман закінчується тим, чим і мав би закінчитись: Нана помирає молодою від віспи. Її красу спотворило розкладання і гниття тіла, а всі її коханці навіть не підійшли до неї: «А скількох задоволень позбавляємося!», - з печальним зітханням промовив один із коханців, якому було боляче спостерігати за тим, «як пропадають дарма корисні і хороші речі». Ось і вся сутність паризького суспільства, суспільства, позбавленого любові і моральності, яке з точністю і правдивістю описав Золя.