Гладкі і худі у романі «Черево Парижа»

          Центральний ринок Парижа – рибні, м’ясні, сирні, квіткові ряди, величезний натюрморт форм, кольорів, запахів, царство їжі, апофеоз обжерливості являв собою паризьке черево, до якого сповзалися всі жителі з усіх закутків. Золя описує всю пишноту в імпресіоністичному стилі: «Білі й ніжні серцевини капусти, схожі на велетенські троянди, виглядали з м’ясистого зеленого листя, наче весільні букети, розставлені на гігантських жардиньєрках», і далі, сторінка за сторінкою, перелічує всі дари природи, якими багата французька земля, без повторів, даючи читачеві насолодитися симфонією продуктів або навпаки, викликати в нього огиду від гладких торговок, які пропахли смердючими сирами і гомінким ринком. Здавалось, все на ринку – і люди, і речі – перетворювалось в їжу. 

            Ринок – казан, що правив за травний апарат цілому народові, це було ніби гігантське черево з металу й дерева, скла й чавуну, це величезний корабель, який топить увесь Париж у його власній зажерливості. Для біженця каторжника Флорана ринок був втіленням задоволеної тварини, поглинутої перетравленням їжі, втіленням товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Так-так, буржуазія, яка заполонила весь ринок, підтримувала Імперію і користувалася її подачками.

             Після вигнання Флоран приїхав сюди, потопаючи в хащах їжі, гори їстівного хвилювали його. Він знайомиться з художником Клодом Лантьє, який, буквально «снідає очима» на цьому ринку. Ці два худорляві бідняки протистоять гладкій буржуазії, особливо Флоран. Він оселяється у сім’ї свого брата-ковбасника Кеню, а там навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від сала, недовірливо позирав на нього жовтими очима. Як сказав на нього брат: «Флоран міг би з’їсти всю ковбасну і все одно у нього не наросло б сала й на два су».

           Ліза Кеню - втілення психології «гладких». Її круглі форми, повільність, білизна одягу наче говорять про достаток, ситість, задоволеність режимом Імперії, її стабільністю. Невдаха Флоран, несправедливо відбувши заслання в Кайєнні, пообіцяв собі помститись владі. Уявивши собі, що йому випало помститись за свою худорбу цьому ситому місту, втікач взяв на себе роль судді і мріяв підвестися на весь зріст із самих надр Центрального ринку, щоб роздавити царство обжерливості. У своїх мріях він бачив бої і те, як він своїми худими руками підносить прапор перемоги. Він збирався у шинку Лебігра з іншими мрійниками-балакунами, які трясли повітря пустими революційними фразами. Але ж на ділі, один вид крові примушує Флорана втрачати свідомість. Ця сила не здатна змінити світ. «В політиці ви такий же художник, як і я», - недбало відповідає Клод, який цікавиться тільки мистецтвом. Центральний ринок його заковтує та перетравлює. 

             У конфлікті «гладких» і «худих» перемагають «порядні» люди, які доносять на Флорана поліцейській префектурі. «Гладкі» позбулися нестерпного тягаря, який так давив їм на шлунки! Увесь паризький ринок проти худорлявого революціонера-мрійника Флорана. Він на нього тисне своїми пишними формами, ковбасними запахами, достатком, схиляючи на свій бік. Золя вдалося зобразити цей величезний живучий організм, який нещадно все пожирає та робить усіх людей «порядними», обивателями, а таких, як Флоран – бездіяльними мрійниками. 

            Окрім усього цього смислу, вкладеного у психологію гладких і худих, у Ринок – черево Парижу, Еміль Золя показав себе великим живописцем Франції: він показав її різною – пишною і бідною, привабливою і огидною, привітною і похмурою. В цьому великий талант письменника!

Пристрасть та злочин у романі «Людина-звір»

           «Я мрію написати дуже просту, але глибоко людську драму, яка закінчується жахливою катастрофою… Ви ж знаєте, що розвиток сюжету мене взагалі мало турбує… Я хочу примусити жити в моїй новій книзі все особливе населення залізних доріг!», – ділиться своїми планами Еміль Золя з товаришем Полем Алексісом. 

       Гостросюжетний трагічний роман, детективна історія, яку розслідує сам читач, занурюючись у світ жорстоких вбивств та пристрастей – драма насправді вийшла простою і захоплюючою вже з перших сторінок. 400 сторінок, які так характерні для Еміля Золя –  письменника великої площини та немалих полотен, і в них сюжет відіграє найголовнішу роль. Вбивства, самогубства, залізничні катастрофи описані яскравою мовою досить натуралістично і трагічно, численні відступи та описи створюють особливий колорит твору, внутрішній стан героїв примушує хвилюватися аж до останньої сторінки книги. 

            Сюжет павутиною охоплює долі людей, які працюють та подорожують на залізничній лінії Париж – Гавр. Це робочі та аристократи, їхні унікальні характери та долі автор показав через численні роздуми і вчинки героїв. Помічник начальника станції Рубо, якого охопило бажання помститися колишньому коханцеві його молодої дружини Северини – старому впливовому Гранморенові, молодий машиніст Жак, котрого все життя мучила жахлива пристрасть вбивати жінок, Северина як спільниця, яка допомогла чоловіку вбити Гранморена, замітала сліди цього злочину, розвиток її кохання зі свідком їхнього вбивства Жаком – це одна сюжетна лінія. Друга – життя та стосунки бідної сім’ї самітного будиночка в Круа-де-Мофра, через садок якого проходить залізна дорога.

            Плоть і сталь, чорнота вугілля і блідість жіночої шкіри, механічна швидкість і некеровані рухи людської душі стають у романі справжнім жахом. Справедливість тут не перемагає – справжніх злочинців не викривають і не карають, Жак не виліковується і не стає щасливим з коханою жінкою… Як у романах Золя, так і в реальному житті частіше трапляється, що гроші та зв’язки вирішують усе. Людська продажність робить суддів та інших чиновників невідповідальними й несправедливими. Трагічні сцени, важкі почуття і роздуми героїв злякають читача, який, взявшись за роман, захоче відпочити та розважитись.  

           У Жака злочин був у самій крові: «З юнацьких років він постійно чув: «Убий, убий…». Під час таких криз він раптово втрачав психологічну рівновагу, його внутрішнє «я» неначе провалювалось у безодню. У такі хвилини він не належав собі, знаходився під владою своєї мускульної сили, скаженого звіра, який сидів у ньому. Жак не пив, бо знав, що алкоголь може викликати подібні бажання. Він переконувався, що розплачується тепер за інших, за батьків та дідів-пияків, за цілі покоління алкоголіків, які передали йому свою зіпсовану кров.

         І звір в цьому романі не тільки Жак Лантьє. Це і Рубо, якого охоплювала лють через ревнощі, і Северина – покірна «пасивна зброя кохання і смерті», хитра та лицемірна, і Мізар, який отруїв свою дружину Фазі, бажаючи знайти її надійно заховані гроші, і Фазі, яка через жадібність воліла померти, аніж віддати гроші, і їхня донька Флора, яка через кохання та ревнощі до однієї людини учинила залізничну катастрофу і погубила  десятки життів…

          «Хитро все це вигадано! Їздити стали швидше, та й вченості додалось… Але звірі як були звірами, так ними й залишились, і хай навіть вигадають машини ще хитромудріші, звірів від цього менше не стане»,  – у таких рядках ховається головна думка цього роману. Письменник викриває гордість, жадібність, егоїзм, бажання помсти та інші людські вади, які гніздяться в людині та поїдають її, незважаючи на цивілізованість та вченість. Вбивства, що лежать в основі сюжету, скоєні у світі індустріального прогресу під впливом пристрасті.

            Золя першим із великих європейських письменників відчув дух нового часу, його потяг до техніки, швидкості, витонченої та небезпечної краси машини. Локомотив машиніста Жака він називає жіночим ім’ям «Лізон». І «Лізон» такий же повноправний персонаж твору, як і люди-звірі: «вона мчала, наче засліплена і оглухла тварина, котру погнали на смерть», «помирала так само трагічно, як помирає дорогий виїзний кінь», «передсмертний хрип цієї коняки  звучав як остання гірка скарга трагедії, яка розігралась».

             Дивлячись на громади локомотивів, Золя думав про життя незнайомих йому пасажирів, яких потяг несе у темряву, і хотів показати це в романі. На сторінках книги ми не раз знаходимо фрази, які підтверджують задумку автора. Різношерстий натовп знаходиться у постійному русі, він навіть не замислюється, що бідна самотня жінка Фазі перебуває у смертельній небезпеці і якщо чоловік її вб’є, потяги так само байдуже пролітатимуть повз її тіла і не підозрюватимуть про смертельний злочин, який скоєно в одинокому будинку. 

             Успіх роману був гарантований. Після його появи Еміля Золя назвали «поетом темних глибин людини», персонажі якого являють собою не характери, а інстинкти, котрі рухаються та розмовляють. Навіть суворі критики погодилися із твердженням, що письменник – видатний лірик нашого часу, а його твір «Людина-звір» – велика поема про доісторичну пристрасть до вбивства в поєднанні з любовною пристрастю. 

             Я погоджуюся зі словами критиків і вважаю роман «Людина-звір» одним з найкращих творів Золя-натураліста.

Образ хижака у романі «Завоювання Плассана»

У провінційному містечку Плассан, яке має 3 ворогуючі квартали, киплять політичні пристрасті. Корисливі та лицемірні міщани, буржуазні дами в мереживах, розпусна молодь варяться у цьому плассанському болоті, яким орудують політики разом з духовенством. 

Перед нами будинок сім’ї Муре: порядної Марти і її чоловіка-пліткаря Франсуа, їхніх дітей Сержа, Октава і Дезіре, сварливої служниці Рози. Буденність цієї сім’ї перериває поява абата Фожа -  людини тихої та непомітної, яка внесла у життя родини таємничий дух. Увага прискіпливого Франсуа Муре приковується до абата і переходить всі межі – Муре починає стежити за святенником, підозрюючи його в якихось таємних недобрих справах. Замкнутий абат усамітнився на третьому поверсі будинку так, що Муре його бачив дуже рідко. Кімната Фожа, як і сам абат, німа, холодна, непроникна і жодна порошинка не могла б розповісти про його життя, що більше розпалювало уяву Муре.

Так, підозри Франсуа не видалися марними. Марта просто обожнювала абата – авантюриста, посланця Імперії, який мав у своїх планах підкорити увесь Плассан бонапартистською партією. Франсуа уїдливо докоряє цим дружині, але та була засліплена вдаваною побожністю абата, його силою і владою. Невіруюча раніше Марта підкорилась йому і збожеволіла від релігійних галюцинацій. Він володів набожною жінкою, орудував нею, наче м’яким воском. «Вона б пішла жебрати, якби він їй звелів» - ось на що здатна жінка, яка вже не керується розумом.

Марта віддає весь свій час релігійному фанатизмові, присвячує себе добрим справам, які були так вигідні Фожа, забуває про сім’ю, її чоловік стає відлюдкуватим, зрештою, все «небайдуже» оточення його звинувачує у побоях Марти і запроторює у божевільному домі, а дітей вивозить до родичів (про долі дітей дізнаємося з наступних романів Золя «Дамське щастя» і «Провина абата Муре»). Будинок Муре вже не той сімейний і тихий куточок, а лицемірне і корисливе гніздо, яким володів абат.

Його політичні плани повільно виконуються. Він відновив свою репутацію, навіть більше, став центральною фігурою містечка. Тепер він ходить посеред вулиці, на сонці, яке освітлює його нову сутану. Тепер кожна буржуазна дама вважає честю сповідуватись в нього. Він створює притулок для дівчат і молодіжний клуб для хлопців, завойовуючи цим симпатію більшості. Йому це блискуче вдається! Всі ворогуючі квартали жертвують гроші, а він досі вдає з себе прибічника партії чесних людей, і ніякої іншої. 

Всі жителі Плассана: спритний, але боягузливий єпископ Русело, пліткар вікарій Феніль, заздрісні Труші і Палок та багато-багато інших героїв роману, яких об’єднує лицемірність, користолюбство, безпринципність, обирають мера міста Делангра – безвольного та пустого кандидата від Фожа. «Він тепер був володарем, йому вже не треба було приборкувати свої інстинкти, він міг простягнути руку, схопити місто і змусити його тремтіти», - черствістю, цинізмом, темними авантюрами та іншими принципами керується людина, яка бажає отримати владу. Чи не схоже на сучасних політиків та їхні кампанії? А чи не схоже на те, як нині церква стає знаряддям політичної боротьби? Золя, як завжди, в далекому 19-му столітті вдається передбачити майбутнє. 

Кінцівка роману у Золя класична. Будинок Муре горить яскравим полум’ям. За таким вражаючим видовищем спостерігають всі жителі Плассана, який, нарешті, стає вільним.

Роман не страждає численними описами, навпаки, через діалогічність героїв ми бачимо істинну їхню сутність. Франсуа Муре – образ багатогранний. Вражає його почуття гумору, місцями жорстокого, насмішкуватість, нервовість та стриманість, скупість та ощадливість. Я б не назвала його цілком негативним героєм. Принаймні, він ясно бачив все, що діється навколо нього і як руйнується його сім’я. Він з перших днів після поселення абата відчув щось дивне в цій особі.  Марта – добра героїня, наївна і слабка, нею легко керувати. Це типовий образ домашньої господарки, яка роками не суперечила чоловікові, а потім, під впливом Фожа, збожеволіла. Її муки, всю її хворобу автору вдається зобразити реалістично, без прикрас. І, нарешті, абат Фожа – хижак, священик-палач, який з лагідного перетворився на похмуру деспотичну людину, він уособлює собою антигуманну сутність католицької церкви. Золя назвав абата Фожа сучасним Тартюфом із однойменної п’єси Мольєра про лукавого шахрая та надмірну довіру.

«Це гостра антиклерикальна сатира, памфлет, збільшений до розміру цілої книги», - писав Анрі Міттеран. «Я у захваті від книги, я не висловив Золя і п’ятої частини свого захвату», - був найбільше вражений від роману Флобер. Якби Золя був живий, я б теж особисто висловила йому повагу за такий гостросоціальний роман, актуальний в усі часи.

Популярність Золя у Росії

«У жахливі дні нужди і відчаю Росія повернула мені віру в себе, надавши трибуну і публіку, найосвіченішу, найбільш чуйну публіку. Завдяки ній я став у критиці тим, ким є зараз. Я не можу говорити про це без хвилювання і буду їй завжди вдячний», – пише Еміль Золя у передмові до своєї збірки «Експериментальний роман». Саме так, великий письменник спочатку став популярним не у Франції, а в Росії. Його твори друкували «Вітчизняні записки», «Правовий вісник», «Санкт-Петербурзький вісник», «Бібліотека дешева і загальнодоступна», «Біржові відомості», «Діло», «Російський вісник», «Іскра», «Спостерігач», «Вісник Європи». Останнє петербурзьке видання позиціонувало себе як видання «історії, політики і літератури» і виходило з 1866 до 1918 року. Редактор М. Стасюлевич зробив своє видання цікавим, впливовим і популярним завдяки своїм талантам і зв’язкам. 

Еміль Золя почав співпрацювати з «Вісником Європи» завдяки клопотанню І. Тургенєва, з яким він познайомився у будинку Флобера. Тургенєв опікувався Золя і Флобером, запрошував їх до співпраці з російськими журналами, інколи навіть сам виплачував гонорари з власних коштів, не чекаючи, доки вони надійдуть з Петербурга. Російський письменник непокоївся фінансовим становищем Золя і писав Стасюлевичу, що Золя працює з ранку і до вечора, живе дуже скромно і навіть бідно, ледве зводить кінці з кінцями, працює в багатьох провінційних газетах, але робота у «Віснику Європи» значно покращить стан письменника. Сам Золя був дуже вдячний російському другові за таку небайдужість, виконував свої завдання для журналу з ентузіазмом. 

Про Тургенєва він писав, що завдяки йому ми дізнаємося справжню історію Росії, знайомимося із суспільним життям і навіть пізнаємо душу країни: «Особисто я, читаючи твори Тургенєва, всякий раз відчуваю неповторний аромат російської культури і національної самобутності». Росія для Золя – країна, де взимку дуже холодно на вулицях і тепло в будинках. 

Завдяки Є. Семенову, Золя відвідав пушкінські святкування 1899 року. У листі до російської інтелігенції він високо оцінив Пушкіна: «Пушкін – батько сучасної російської літератури. Це універсальна людина, чудовий поет, глибокий та живий романіст, поборник свободи і прогресу». Звичайно, про творчість Пушкіна Золя дізнався від Тургенєва. 

У період з 1875 по 1880 він надрукував у «Віснику Європи» 64 «Паризьких листи», до яких входили нариси, оповідання, літературно-критичні кореспонденції, художня і театральна критика, романи «Провина абата Муре» і «Його високість Ежен Ругон». Золя писав про Бальзака, Гюго, Мюссе, Готьє, Флобера, і ці роботи потім увійшли до його відомих збірок «Романісти-натуралісти», «Експериментальний роман» і «Літературні документи». У своїх кореспонденціях формувалася його чітка позиція стосовно літератури та мистецтва. 

Дебютною стала стаття про Дюма-сина «Новий академік», у якій Золя вказав на серйозні проблеми мистецтва. Стасюлевич написав Тургенєву, що після цієї статті він переконався у тому, що Золя – найкращий художній критик останнього часу. 

Наприклад, у 40-му листі Золя критично оцінює романи Жюля Верна, називаючи їх фантастичною маячнею, не романами, а драматизацією науки. Найвідоміші його книги розходилися великим тиражем, їх можна побачити в руках дітей і в кожній сімейній бібліотеці, «втім, вони не мають ніякого значення в сучасному літературному русі. Абетки та требники продаються в такій же величезній кількості». Бачимо, що Золя дійсно вражав категоричністю і нещадністю у своїх судженнях, чим і викликав симпатію більшості. 

Золя щомісячно надсилав Стасюлевичу одну кореспонденцію, яка складалась із 24 сторінок. Кожна сторінка оплачувалась по 15 франків, тобто за місяць роботи французький письменник отримував 360 франків, що було досить непоганою сумою. Як тільки фінансове становище журналіста покращилося, він перестав працювати у «Віснику Європи».
«Паризькі листи» Золя високо оцінили російські газети «Новий час», «Російська газета», «Тиждень», називаючи його найкращим критиком. Пропозиції співпраці надходили від «Петербурзьких відомостей» та «Вітчизняних записок», але, за порадою Тургенєва, Золя відхиляє їх. Французький письменник цінував те, що зробив для нього Тургенєв, тому звик йому вірити і ніякої справи не починати без його поради у всьому, що стосувалося російської літератури і преси. 

Російська критика сприйняла романи Золя позитивно: рецензенти схвалили оригінальність його прийомів, художність, індивідуальність таланту, свіжість фарб, величину замислу тощо. Романи «Черево Парижа» і «Завоювання Плассана» друкувалися одночасно у шести виданнях, перекладалися, а також мали вплив на багатьох російських письменників. Рецензент «Санкт-Петербурзьких відомостей» назвав автора «Кар’єри Ругонів» цілком сформованим яскравим представником нового реалізму. Щоправда, перенасиченість деяких романів еротичними мотивами і фізіологічна теорія «експериментального роману» впливала на критиків негативно. Салтиков-Щедрін у своїх нарисах виступав проти роману «Нана», але, окрім цього моменту, він визнав літературну діяльність Золя дуже чудовою.

Росія пишається тим, що прийняла до себе Золя і кожного року в день його народження згадує великого критика, романіста, журналіста, який залишив помітний слід у російській культурі та пресі.

Два серця, які чекають та люблять

Коли вийшов роман «Доктор Паскаль», один його примірник був присвячений Жанні  - Клотильді, яка повернула Емілю Золя тридцять років і подарувала йому Денізу і Жака, двох дорогих дітей. Романіст написав цю книгу для них, щоб вони потім дізналися, наскільки він обожнював їхню матір, яка втішала його в нещастях. Жанна Розеро була коханкою, молодою, свіжою, гарною, яку Золя доводилось ховати від законної дружини Олександрини Меле.

            Ці дві жінки були різними: Габріель Олександрина  пишнотіла, грубувата, не дуже гарна зовні, але сильна духом та вправна господиня, а Жанна висока, струнка з розкішним чорним волоссям, весела і скромна. Це дві протилежності: твереза, як осінь Олександрина і п’янка, як весна Жанна.

Жанна з’явилась в житті Золя з легкої руки Олександрини, яка найняла її покоївкою у власний дім. Еміль Золя, проживши до цієї події зі своєю дружиною у бездітному шлюбі 18 років, змінився, помолодів, пожвавився. У глибині душі він був у відчаї від того, що досі не мав дітей, і слабенький вогник надії на їх появу поступово розгорався. Кохання розвивалось стрімко, дарувало яскраві емоції, п’янило, надихало на нові польоти та звершення…

 І це кохання вже не могло знаходитись в одному домі і створювати любовний трикутник. Жанна відмовилась працювати в домі Золя і поселилася у квартирі, яку найняв для неї письменник. Таємні побачення, сценарій:  «дім, дружина, праця» – «дім, коханка і незабутні моменти» став звичним у житті авантюриста, який аж ніяк не замислювався над тим, як розв’язати цей трикутник. Подвійне життя ускладнилося вагітністю Жанни – він розумів, що довго приховувати це не зможе. Що ж робити? Розлучитися з Олександриною, до якої він відчуває лише жалість та людську повагу, чи покинути Жанну – те справжнє кохання, яке вже немолодому письменникові подарувало дитину і зробило щасливим? Непроста ситуація. 

Справжній азарт письменник переживав, коли Жанна народила йому другу дитину, а щоб дізнатися, хто саме народився, він просить свого друга написати замітку в газету під псевдонімом, у якій розкаже про птахів. Так-так, якщо фазан, то народиться хлопчик, а якщо курочка – то дівчинка. Довго чекати не довелося, і через деякий час газета повідомила про прибуття прекрасного фазана. 

Одного разу Золя, влаштувавшись на балконі з біноклем, дивився, як граються діти, його діти. На той час Жанна перебралась у будиночок напроти. Він не почув, як до нього підійшла Олександрина. Вона поклала свою руку йому на плече і сказала: «Поклич їх в дім…». Ці слова вона змогла промовити не одразу, як дізналась про зраду. Злість переповнювала її, але з часом жінка, позбавлена радості материнства, зрозуміла, наскільки потрібні для її чоловіка діти. Вона боялась розлучення, боялась зруйнувати свій дім, дати привід літературному суспільству обговорювати цю подію. Її вчинок і справді великодушний. 

Смерть Золя помирила і зблизила двох жінок – його муз. Олександра бачила в дітях Жанни покійного чоловіка, називала їх і своїми дітьми. Нарешті, вона виконала його волю – добилась для позашлюбних дітей права носити прізвище великого французького письменника. Аж до самої смерті вона турбувалася їхнім навчанням і вихованням. А Жанна, як і героїня «Доктора Паскаля» Клотильда, до самої смерті зберегла вірність Золя. 

Золя і Сезанн – дружба двох геніїв

        Мабуть, найвідомішою картиною Поля Сезанна є натюрморт з яблуками. Ця картина пов’язана з Емілем Золя – шкільним товаришем майбутнього імпресіоніста. Еміль був мрійником, тихим, неконтактним, меланхолійним бідняком, якого часто ображали. До того ж він був короткозорим, сором’язливим, а найсерйознішими обвинуваченням з боку однокласників було те, що Еміль не уродженець Екса, а парижанин з дивним акцентом і дефектом вимови. Лише Поль ставився великодушно і співчутливо до хлопця. І Еміль Золя на знак вдячності за таку прихильність приніс Сезаннові кошик яблук. Після такого символічного вчинку спалахнув яскравий вогник їхньої дружби, яка з кожним днем ставала міцнішою.

            Хлопці гарно вчилися, захоплювалися музикою, літературою, мріяли стати поетами. До їхньої теплої компанії приєднався ще Баптістен Байль, цілком розділяючи смаки Золя і Сезанна. Однокласники прозвали їх трьома нерозлучниками. 

            Пізніше, коли друзі не зможуть бути поруч, вони підтримуватимуть дружню атмосферу листуванням. Золя довелося покинути друзів через надзвичайну бідність і переїхати до Парижа. Найбільше за ним сумував Сезанн. Він відчував себе покинутим і самотнім, навчався вже без звичного запалу і старанності, жив лише мрією про канікули, коли до нього приїде товариш і знову весь світ стане кольоровим та радісним.
         «Я важкий, дурний і повільний»,  – писав він Емілеві в одному із своїх листів. А Золя присвячував Полеві найбільшу кількість своїх рядків, сповнених туги і радощів, надій і мрій; він хапався за Поля, наче потопаючий за дошку, котра виринає на поверхню.

            Золя терпів насмішки в Ексі, у коледжі Бурбонів, а в паризькому ліцеї Сен-Луї отримав нове прізвисько – марселець. У той тяжкий період йому дуже не вистачало Сезанна, друга, який втішить і зрозуміє. Листи виходили важкими і товстими, що на них доводилось наклеювати додаткові марки. Через багато років Золя згадає, що, не дивлячись на протилежності характерів, їх притягувала один до одного «таємна схожість неясних мук і спільних прагнень, пробудження вищої свідомості серед жорстокого натовпу огидних тупаків, які били їх».

            Найкращим спогадом для Золя залишалися довгі заміські прогулянки з полюванням, пригодами і, звісно, читанням з друзями найулюбленіших рядків з творів Мюссе, Гюго, Ламартіна… У той час він розумів, що його поклик – література, а іншим предметам приділяв мало уваги і знову став найгіршим учнем. Він здригався при вигляді будь-якого невинного трикутника і двічі не здав екзаменів на бакалавра.

            Золя і Сезанн благотворно впливали один на одного: роздуми Сезанна про живопис визначили смаки Золя в мистецтві, а Золя вплинув на становлення Сезанна як художника. У своїх листах Золя радив Сезаннові уникати комерційності в мистецтві, не зациклюватися на формі, а думати про високе мистецтво, про ідею, про втілення прекрасних мрій. Поради Золя диктувалися тільки дружбою і він постійно наголошував: якщо його балачки неприємні товаришеві, то нехай не бере їх близько до серця. 

           Золя вірив у Сезанна, а Сезанн –  у Золя, бо вони розуміли і відчували один одного усіма частинками душі, усім своїм єством. Вони повірили в те, що великі художники - творці, що кожен з них самостійно створює свій безмежний світ. Вони, самі того не знаючи, змалку були революціонерами. Ці революціонери довгий час «спілкувалися пошепки», а коли настав час говорити голосно, накликали на себе всесвітнє обурення. Та невже завжди треба підтакувати іншим або мовчати? Якщо й далі мовчати, то як можна ступити вперед і поставити крапку? І правий не той, хто кричить голосніше за всіх, а той, хто говорить тихо і мудро. 

            Дружнє листування продовжилося і після навчання. Усі думки та почування, творчі плани, пошуки роботи, враження від творчості художників та письменників товариші виливали на папір. Їхня переписка тривала понад 30 років! Поль Сезанн навіть познайомив Еміля з Габріель Олександриною – майбутньою дружиною письменника, і був свідком на весіллі.

            Під кінець життя дороги товаришів розійшлися. Обидва митці мали запальні характери, які дуже відрізнялися між собою, що й розірвало дружбу. Але, незважаючи на це, Золя і Сезанн всю молодість разом творчо зростали, а в зрілості збирали самобутні достиглі плоди своєї невтомної праці.

Участь Золя у справі Дрейфуса

«Коли правду хоронять під землею, вона набирає там такої сили, що в один прекрасний день відбувається найпотужніший вибух», - так передчував Еміль Золя розв’язку справи Альфреда Дрейфуса – несправедливо засудженого за шпигунство капітана, єврея за походженням. Золя виступив на захист капітана: він був переконаний у своїй правоті і вірив, що ніщо не в силах зупинити істину.

Лист-звернення до президента Франції Фелікса Фора під назвою «Я звинувачую», опублікована у ліберальній газеті Жоржа Клемансо «Аврора» 13 січня 1898 року, викликала бурю не тільки у Франції, а й далеко за її межами. Ніколи ще в історії Франції одна публікація не викликала такої полеміки, в жодній публікації не було такого блискучого захисника! Торжество демократії цього часу було вражаючим. Російська патріотична та антисемітська газета «Новий час» своїми гострими сенсаційними матеріалами підбурювала читачів проти Золя, звинувачувала Дрейфуса і виправдовувала справжніх зрадників – полковника Анрі та майора Естергазі. 

У статті письменник поіменно назвав генералів і полковників, які заварили справу Дрейфуса і котрим було це вигідно, звинуватив правління країни в антисемітизмі, а суд в упередженості, який має дивне уявлення про правосуддя. Саме майор Дюпаті де Клам зі своїми прибічниками «створив страшну машину і керує нею», керує так, що ніхто не може визнати Естергазі винним, бо це означає виправдати Дрейфуса. «Ми присутні на цьому ганебному спектаклі, дійові особи якого, загрузлі в боргах і злі, виставляються невинними ягнятами і нападають на чесну людину, життя котрої – втілення порядності! Коли суспільство падає настільки низько – воно починає розкладатися», - пише Золя президентові і надіється на перегляд справи Дрейфуса.

Дрейфус і Золя не були знайомі, так само Золя не був знайомий і з тими генералами, проти яких виступав. Для нього вони втілення суспільного зла, а крок, який романіст зробив - лише міра, направлена на прискорення торжества істини і правосуддя. «Моє гнівне послання – тільки крик моєї душі. Нехай же насміляться викликати мене до суду присяжних, і нехай розгляд відбудеться при широко розчинених дверях! Я чекаю», - такими словами закінчує своє звернення Еміль Золя.

Дійсно, після такої заяви письменник дочекався нової справи – стосовно себе. Його визнали винним у наклепі і засудили до одного року тюрми і 3000 франків штрафу, але Золя вдається втекти до Англії.

Світ поділився на дві ворогуючі частини – на дрейфусарів та антидрейфусарів. До першого табору входили більшість радикалів та соціалістів, письменники та художники теж не були осторонь цієї події: А. Чехов, М. Пруст, А. Франс, К. Моне – їхні підписи стояли під першим в історії «Маніфестом інтелектуалістів» (термін Жоржа Клемансо), а до другого табору входив увесь військовий стан, націоналісти, антисеміти, а серед відомих інтелектуалів та імпресіоністів: Жюль Верн, П. Сезанн, П. Ренуар. Одні вважали Дрейфуса зрадником та ворогом Франції, інші – випадковою жертвою, на яку впала підозра лише тому, що він єврей. Звичайно, народові хотілось вірити в те, що зрадник єврей, а не угорський аристократ Естергазі.

«Бідна Франція – вона хвора», - співпереживав художник Піcарро. Національна ненависть та антисемітські погроми, здається, поклали край європейській спільноті з високою культурою. Епоха Ренуара, Ейфеля, Дебюссі була зіпсована брехнею та сліпим фанатизмом. Франція опинилася у моральному сум’ятті.

Але істина, як і пророкував письменник, взяла гору – документи, які лягли в основу звинувачення, визнали фальшивими і Дрейфуса помилували. Як потім згадував Чехов: «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися». Золя виступив як журналіст з активною громадською позицією, як адвокат і захисник істини, як письменник, якого стали впізнавати завдяки цій справі. У численних виступах він закликав Францію оговтатися від брехні, яка штучно над нею нависла. Газети поширювали наклепи, зовсім не усвідомлюючи своєї відповідальності перед народом: у справі з Дрейфусом спочатку припустилися помилки, а потім намагалися її приховати за допомогою брехні. І от, завдяки героїчним зусиллям борця за справедливість та істину правда перемогла. Дрейфуса звільнили, повернули на службу та нагородили орденом Почесного Легіону.

Золя помер у власному будинку від отруєння чадним газом. Це сталося через кілька років після справи Дрейфуса. Висувалося багато версій смерті Золя, але тільки через багато років підозри підтвердились – в редакцію однієї з газет надійшов лист від П’єра Аккена, в якому було названо ім’я справжнього вбивці. Цей вбивця зізнався, що спланував отруєння письменника чадним газом, але газета не назвала його імені і опублікувала лише знімок, замаскувавши обличчя.

Правда ціною в життя, вона рано чи пізно встає і торжествує, в які б глибини землі її не закопували. Не тільки Франція, а й цілий світ втратив великого натураліста, так і не прочитав романів, які б письменник міг ще написати… На пам’ятнику Золя висічений напис, який нагадує про участь письменника у справі Дрейфуса: «Прийде день, коли Франція буде вдячна мені за те, що я врятував її честь. Еміль Золя».

Дійсно, свою громадянську місію Еміль Золя виконав – з чіткою позицією встановити справедливість став прикладом професійності для багатьох журналістів. Його стаття показала реальну силу преси, яка спроможна впливати на всіх і змінювати суспільство, що вона може не тільки брехати, а й боротися за істину і перемагати.

«Пастка» – роман про виродження робочої сім’ї

«Вона згадала свою давню мрію: спокійно працювати, завжди мати хліб, спати в чистенькій кімнатці, добре виховати дітей, не знати побоїв, померти у своєму ліжку»… Це історія не про ліниву жінку, яка любить лише мріяти. Це історія про жінку, яка працювала, як могла для того, щоб заробити на хліб і відкрити свою пральню. І вона цього досягла… на деякий час. Але що потім змусило її не працювати, голодувати, спати у бруді, терпіти побої від чоловіка, допустити, щоб її донька стала повією? 

Про це ми дізнаємося, якщо прочитаємо роман «Пастка» із двадцятитомного циклу «Ругон-Маккари». Перед нами постає історія Жервези Маккар – сильної, з усіма можливостями стати щасливою, але кінцівка не приносить бажаного позитиву. Можливо, тут позитив лише у тому, що тільки смерть рятує від усіх страждань. Показ того, як трудівник перетворюється на брудну істоту, вкриту передчасними зморшками, одягнуту в лахміття із залишками блювоти викликає огиду та співчуття. Жервеза з усіма героями роману показала читачеві приклад того, як алкоголь губить людину, сім’ю, суспільство.

Назву роману «Пастка» ми розуміємо без усіляких пояснень – це і шинок дядечка Коломбо під назвою «Пастка», в якому полюбляли відпочивати герої роману, і загальна пастка, в яку потрапили всі герої. Нещасний випадок, коли чоловік Жервези Купо впав з даху, знаменує для сім’ї початок катастрофи – втрату розуму і сили волі. Їхня донька Нана, свідок жорстокості та розпусти, змалку стає брехливою, зневажливою, поринає у паризький світ задоволень і розваг. «Звичка сильніша за порядність», – заспокоюють себе її батьки і змиряються з розпусною донькою. 

Сюжет роману простий, але письменник зробив його правдивим і точним. Кожна сторінка з яскравими описами сварок, побоїв, наклепів, розпусти, зі сценами, в яких алкоголь руйнує людину. Золя показує неминуче виродження робочої сім’ї, яка живе в отруєному середовищі передмість. Пияцтво і лінощі ведуть до розпаду сім’ї, до брудної розпусти, до поступового забуття усіх людських почуттів, а кінець-кінцем – до ганьби і смерті. Це мораль, втілена в житті.

У світі цей роман зустріли негативно. «Цю книгу  не можна назвати приємною, але це сильна книга», – поблажливо відмічає Анатоль Франс. Автор пише у «Передмові», що всіх злякала та насторожила мова книги, багата на відбірну паризьку лайку, але  такою є мова народу. Він додає, що з усього не треба думати, що весь народ поганий – він тільки повний невігластва і покалічений тяжкою працею й бідністю – середовищем, у якому живуть люди. Саме спадковість та вплив середовища діє на людину негативно: усі в роду Лантьє, Купо та Жервези пили, усі оточуючі нагадують їм про безправ’я бідняка, про марність надій на щасливе життя. Згадаємо сцену, де в одній сім’ї принижують молоду пару Купо та Жервезу. Невігластво яскраво та показово проявляється в епізоді весільної процесії. Щоб перечекати зливу, компанія випадково потрапляє в Лувр. Проходячи усіма його залами, де багато оголених героїнь міфів та легенд, гості «скоса поглядали на голих жінок і хіхікали, підштовхуючи одне одного ліктями». Тут бачимо глибоку відчуженість простого народу від величних досягнень людської культури. Але у прачки Жервези росте син Клод, який потім стане геніальним художником і роботи якого повісять у Луврі.

Недоліком роману є те, що Золя однобоко показав робочий клас та соціальні низи. Він змалював кожного героя, його стосунки з іншими людьми похмурими і чорними фарбами, залишаючи у читача відчуття безвиході, безнадії. Поль Лафарг відмітив, що народ у Золя пасивний, не бореться із соціальним злом, а навпаки, падає ще нижче і вимирає. Єдиним позитивним героєм у романі серед безлічі негативних є коваль Гуже, який щиро кохав Жервезу, але так і не зміг бути з нею. Гуже не схожий на інших героїв твору, але цей персонаж вийшов  блідим і малопомітним. Не факт, що він, будучи з Жервезою, не пішов би шляхом двох попередніх її чоловіків.

Отже, Золя вважає, що спадковість вад та неможливі умови життя паризьких ремісників призвели їх до моральної та фізичної деградації. Як не сперечайся, але це є правдою життя. Роман був написаний у 1877 році, але не втратив актуальності й сьогодні. Спостерігаючи, які діти виходять із неблагонадійних сімей, зіпсованих алкоголем, і які йдуть вслід за своїми батьками, розуміємо глобальну небезпеку. Життя сучасної робочої людини, яка працює за мізерну зарплатню і, незважаючи на прописані законом права, не має їх у реальному житті, теж часто схоже на життя родини Жервези і Купо. «Коли людина померла… це вже надовго», – вустами п’яного дядька Базужа говорить істина.

Вислови Еміля Золя

1. Сміх – це сила, котрій змушені підкорятися великі світу цього.
2. Гнів завжди поганий радник.
3. Єдине щастя в житті – постійний рух вперед.
4. Ненавидіти – означає любити, відчувати свою гарячу, великодушну натуру, жити в презирстві до ганебних і поганих речей… Я ненавиджу нікчемних і немічних людей… Ненавиджу тих, хто йде за стадом… Якщо я чого-небудь і вартую, то тільки тому, що одинокий і ненавиджу.
5. Письменник – одночасно дослідник та експериментатор.
6. Чесність, порядність – вже половина щастя.
7. Доки подружжя з’єднує пристрасть, вони завжди будуть в мирі, не дивлячись на серйозні суперечки.
8. Якщо ви приховаєте правду і зариєте її в землю, вона обов’язково виросте і стане такою сильною, що одного разу вирветься і змете все на своєму шляху.
9. Художній твір – шматок природи, профільтрований через темперамент художника.
10. Весь сенс життя в нескінченному завоюванні невідомого, в постійному зусиллі дізнатися більше.
11. Забобони небезпечні, допускати їх існування – в цьому навіть є відоме боягузтво. Ставитися до них терпимо – чи не означає це назавжди змиритися з невіглаством, відродити темряву середньовіччя? Забобони послаблюють, отуплюють.
12. Жінки взагалі не можуть бути абсолютно правдивими. Вони всім рішуче брешуть: суддям, своїм коханцям, своїм покоївкам і самим собі.
13. Думка – теж дія; немає нічого плідніше її впливу на світ.
14. Треба йти вперед, все вперед, з життям, яке ніколи не зупиняється.
15. Людина створила бога, щоб бог врятував людину.
16. Якщо не можеш бути сильнішим від усіх, треба, хоча б, бути розумнішим від усіх.
17. Запорука сімейного щастя в доброті, відвертості, чуйності…
18. Істина в дорозі, і ніщо її не зупинить.
19. Життя – щоденне повільне вмирання.
20. Жити – означає слухатись: треба слухатися бога, слухатися батьків, слухатися всіх вищестоящих, - ціла ієрархія шанобливості, на якій тримається світ; поза нею життя стає безладним і призводить до загибелі.
21. Немає нічого простішого щастя. Адже ми всі щасливі? А чому? Тому, що ми любимо одне одного.
22. Втратити надію на любов – найстрашніша мука!
23. За одну годину гордості і пристрасті доводиться розплачуватися муками всього життя.
24. Оскільки вони люблять одне одного, значить, вони хазяї своєї долі!.. Коли людина кохає і є коханою, для неї нічого не повинно існувати… Так! Щастя завжди законне, якими б засобами воно не досягалось!
25. Помилка ближнього не вибачить нашої помилки.
26. Любити – ніщо, любові потрібно благословення зверху.
27. Істина і справедливість вищі за все, бо тільки від них залежить велич націй.
28. Буржуазія саме така, як я її малюю в своїх романах; якщо в моїх творах багато бруду, то це лише тому, що його в житті стільки ж.
29. Цивілізація не досягає своєї досконалості до тих пір, доки останній камінь останньої церкви не впаде на голову останнього священика.
30. Гострий розум часто межує з повною дурістю.
31. Навіть жалюгідний прогрес потребує довгих років мученицького визрівання.
32. Ніколи ще люди не ставились один до одного з таким озлобленням, ніколи ще не були до такої міри засліплені, як в наші часи, коли вони стали уявляти, що знають все.
33. Велика поезія нашого віку – це наука з дивовижним розквітом своїх відкриттів, своїм завоюванням матерії, яка окриляє людину, щоб удесятерити її діяльність.
34. Діяльність містить нагороду в самій собі. Діяти, створювати, вступати в боротьбу з обставинами, перемагати їх чи відчувати себе переможеним, ось уся радість; все  людське здоров’я полягає в цьому!
35. Твір мистецтва – це куточок всесвіту, побачений крізь призму певного темпераменту.
36. Колись були вимовлені слова: «Блаженні вбогі духом», - через цю згубну оману людство страждало дві тисячі років.
37. Воля до життя, участь у виконанні її далекої і таємничої мети виправдовує саме життя.
38. Я вірю в життя, яке невпинно відсікає відмерлі органи і, відроджуючи матерію, загоює рани; вірю в життя, яке, незважаючи ні на що, серед розкладу і смерті прагне до загального здоров’я і до безперервного оновлення.
39. Прекрасні душі рятуються самі через свою мудрість і милосердя.
40. Той, хто сидить у багнюці, не любить, щоб на нього падало світло.
41. Краще померти від кохання, ніж від нудьги.
42. Краще вселяти заздрість, ніж жалість.
43. Що й казати, хитро все це придумано! Їздити стали швидше, та й вченості додалося ... Але звірі як були звірами, так ними й залишилися, і нехай навіть придумають машини ще хитромудріші, звірів від цього менше не стане.
44. Якщо в серце чоловіка запала жінка – він людина пропаща.
45. Ніколи насильство не приводило до добра. За один день світ не зміниш. І хто обіцяє вам змінити все одразу, той або базіка, або шахрай.
46. Якщо хочеш вичавити з людей всі сили і навіть зіграти трохи на їх чесності, їх слід перш за все зіштовхнути з їхніми ж потребами.
47. Жінка рівноправна чоловікові. На цій підставі вона не повинна обмежувати його.
48. Той, хто вступив на похилий шлях самотності і мрії, ніколи не знає, куди він його приведе… Рано чи пізно ви ризикуєте втратити на цьому шляху свій душевний спокій. Настане день – і те місце, яке ви залишаєте порожнім біля себе і в собі, виявиться заповненим болісним почуттям, в якому ви самі не захочете зізнатися.
49. Спаліть міста у полум’ї пожеж, скосіть цілі народи, знищіть все, - і коли вже нічого не залишиться від цього прогнилого світу, можливо, виникне новий, кращий світ.
50. Хіба в будинку робочого додасться хліба від того, що він піде голосувати за спритників, які, як тільки їх оберуть, мерщій бенкетувати, а про голодних думають не більше, ніж про свої старі стоптані черевики.
51. У життя теж інколи трапляються викидні.
52. Ніколи ви не будете достойні щастя, поки не перестанете гнатися за власністю і поки ваша ненависть до буржуазії буде викликатися шаленим бажанням стати буржуа.
53. Ніколи люди стільки не сперечалися і так мало не розуміли, як зараз, коли вони почали претендувати на те, що все знають.
54. Класовий егоїзм – одна з найбільш надійних опор тиранії.
55. Розумова праця поглинає все життя повністю.
56. Скрізь одне і те ж – гроші і жінки. Від цього вмирали, цим жили.
57. Страждання завжди обирає кращих.
58. Доки жінка буде страждати, світ не буде врятований.
59. Коли на серці важко, працюєш ще наполегливіше, так?
60. Треба пам'ятати: з сильним не борись, з багатим не судися, - будь обережний.
61. Праця вимагатиме звіту в капіталу – у цього безликого божества, невидимого робочій людині, що сидить десь у таємничому своєму капищі, жиріє від поту і крові бідняків, які відгодовують його, а самі дохнуть від голоду.
62. Принцип рівності, немов гостра коса, під корінь зріже всі несправедливості.
63. Не варто згадувати про чужі нещастя, а то і з тобою біда трапиться.
64. Я помру, якщо перестану писати… Так нехай краще я помру від того, що пишу. Втім, моє бажання тут ні при чому: цього змінити не можна. Нічого не існує поза живописом, і нехай гине світ.
65. Тільки саме життя, тільки природа може бути справжньою основою для творчості, визначати межу, за якою починається божевілля; і не треба боятися, що правда знеособить твір, цьому перешкодить темперамент, який завжди виручить істинного художника.
66. По-моєму, дружба - перша справа, тому що дружба - це дружба, і вище нічого не може бути.
67. Краще вже відрубати собі руку, ніж знову взятися за копіювання, яке атрофує безпосереднє сприйняття, назавжди позбавляє здатності бачити живе життя.
68. Гроші любиш лише тому, що вони потрібні для життя. А жити хочеться добре, це кожному ясно. Ну, а якщо заробляти гроші тільки заради грошей, якщо намучишся від цього найбільше, ніж отримаєш потім задоволення, я, чесно кажучи, краще вже буду сидіти, склавши руки…
69. Не будемо думати про себе, якщо ми хочемо бути здоровими.
70. Коли гине розум, тоді гине і вся істота.
71. Можна надіятися лише в молодості. Голова набита дурницями, уявляєш, що можеш перевернути світ, ну а світ продовжує жити по-старому, і вихор змітає тебе разом з іншими.
72. Як можуть люди знаходити задоволення в подорожах, коли все щастя людини – в її тісному куточку, там, де вона думає і працює, звільнена від життєвих турбот силою звички.
73. Соціальна несправедливість сіє вічну ненависть і пожинає всесвітнє страждання.
74. Правда тільки в праці; коли-небудь світ стане тим, чим його зробить праця.
75. Людина повинна боротися; політика – просто необхідність відстоювати свої потреби, захищати своє право на щастя.
76. Завжди знаходяться добрі люди, які люблять і спішать повідомляти вам неприємності.
77. Коли дівчата кажуть «ні», це означає: вони хочуть, щоб ними оволоділи силою.
78. Романіст, який вивчає звички, доповнює фізіолога, який вивчає організм.
79. Дипломи – двері в усі професії. Тільки дипломи допомагають просуватися по життю. Якщо ви, через дурість, володієте цією грізною зброєю, ви молодчина. Якщо ви талановиті, але факультет не дав вам свідоцтва про вашу освіту, ви вважаєтеся дурнем…