Участь Золя у справі Дрейфуса

«Коли правду хоронять під землею, вона набирає там такої сили, що в один прекрасний день відбувається найпотужніший вибух», - так передчував Еміль Золя розв’язку справи Альфреда Дрейфуса – несправедливо засудженого за шпигунство капітана, єврея за походженням. Золя виступив на захист капітана: він був переконаний у своїй правоті і вірив, що ніщо не в силах зупинити істину.

Лист-звернення до президента Франції Фелікса Фора під назвою «Я звинувачую», опублікована у ліберальній газеті Жоржа Клемансо «Аврора» 13 січня 1898 року, викликала бурю не тільки у Франції, а й далеко за її межами. Ніколи ще в історії Франції одна публікація не викликала такої полеміки, в жодній публікації не було такого блискучого захисника! Торжество демократії цього часу було вражаючим. Російська патріотична та антисемітська газета «Новий час» своїми гострими сенсаційними матеріалами підбурювала читачів проти Золя, звинувачувала Дрейфуса і виправдовувала справжніх зрадників – полковника Анрі та майора Естергазі. 

У статті письменник поіменно назвав генералів і полковників, які заварили справу Дрейфуса і котрим було це вигідно, звинуватив правління країни в антисемітизмі, а суд в упередженості, який має дивне уявлення про правосуддя. Саме майор Дюпаті де Клам зі своїми прибічниками «створив страшну машину і керує нею», керує так, що ніхто не може визнати Естергазі винним, бо це означає виправдати Дрейфуса. «Ми присутні на цьому ганебному спектаклі, дійові особи якого, загрузлі в боргах і злі, виставляються невинними ягнятами і нападають на чесну людину, життя котрої – втілення порядності! Коли суспільство падає настільки низько – воно починає розкладатися», - пише Золя президентові і надіється на перегляд справи Дрейфуса.

Дрейфус і Золя не були знайомі, так само Золя не був знайомий і з тими генералами, проти яких виступав. Для нього вони втілення суспільного зла, а крок, який романіст зробив - лише міра, направлена на прискорення торжества істини і правосуддя. «Моє гнівне послання – тільки крик моєї душі. Нехай же насміляться викликати мене до суду присяжних, і нехай розгляд відбудеться при широко розчинених дверях! Я чекаю», - такими словами закінчує своє звернення Еміль Золя.

Дійсно, після такої заяви письменник дочекався нової справи – стосовно себе. Його визнали винним у наклепі і засудили до одного року тюрми і 3000 франків штрафу, але Золя вдається втекти до Англії.

Світ поділився на дві ворогуючі частини – на дрейфусарів та антидрейфусарів. До першого табору входили більшість радикалів та соціалістів, письменники та художники теж не були осторонь цієї події: А. Чехов, М. Пруст, А. Франс, К. Моне – їхні підписи стояли під першим в історії «Маніфестом інтелектуалістів» (термін Жоржа Клемансо), а до другого табору входив увесь військовий стан, націоналісти, антисеміти, а серед відомих інтелектуалів та імпресіоністів: Жюль Верн, П. Сезанн, П. Ренуар. Одні вважали Дрейфуса зрадником та ворогом Франції, інші – випадковою жертвою, на яку впала підозра лише тому, що він єврей. Звичайно, народові хотілось вірити в те, що зрадник єврей, а не угорський аристократ Естергазі.

«Бідна Франція – вона хвора», - співпереживав художник Піcарро. Національна ненависть та антисемітські погроми, здається, поклали край європейській спільноті з високою культурою. Епоха Ренуара, Ейфеля, Дебюссі була зіпсована брехнею та сліпим фанатизмом. Франція опинилася у моральному сум’ятті.

Але істина, як і пророкував письменник, взяла гору – документи, які лягли в основу звинувачення, визнали фальшивими і Дрейфуса помилували. Як потім згадував Чехов: «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися». Золя виступив як журналіст з активною громадською позицією, як адвокат і захисник істини, як письменник, якого стали впізнавати завдяки цій справі. У численних виступах він закликав Францію оговтатися від брехні, яка штучно над нею нависла. Газети поширювали наклепи, зовсім не усвідомлюючи своєї відповідальності перед народом: у справі з Дрейфусом спочатку припустилися помилки, а потім намагалися її приховати за допомогою брехні. І от, завдяки героїчним зусиллям борця за справедливість та істину правда перемогла. Дрейфуса звільнили, повернули на службу та нагородили орденом Почесного Легіону.

Золя помер у власному будинку від отруєння чадним газом. Це сталося через кілька років після справи Дрейфуса. Висувалося багато версій смерті Золя, але тільки через багато років підозри підтвердились – в редакцію однієї з газет надійшов лист від П’єра Аккена, в якому було названо ім’я справжнього вбивці. Цей вбивця зізнався, що спланував отруєння письменника чадним газом, але газета не назвала його імені і опублікувала лише знімок, замаскувавши обличчя.

Правда ціною в життя, вона рано чи пізно встає і торжествує, в які б глибини землі її не закопували. Не тільки Франція, а й цілий світ втратив великого натураліста, так і не прочитав романів, які б письменник міг ще написати… На пам’ятнику Золя висічений напис, який нагадує про участь письменника у справі Дрейфуса: «Прийде день, коли Франція буде вдячна мені за те, що я врятував її честь. Еміль Золя».

Дійсно, свою громадянську місію Еміль Золя виконав – з чіткою позицією встановити справедливість став прикладом професійності для багатьох журналістів. Його стаття показала реальну силу преси, яка спроможна впливати на всіх і змінювати суспільство, що вона може не тільки брехати, а й боротися за істину і перемагати.