Нана - золота муха гнилого Парижа

          Нана. Два коротких співочих склади. Ніхто не знав цю дівчину на прізвисько Нана. Звідки вона взялася? Паризьке світське суспільство перешіптувалося, поширювало анекдоти і чутки про неї. Всім хотілося її побачити.

       Вперше вона відкрилася парижанам у п’єсі «Білява Венера»: неповоротка товстенька рудоволоса дівчина зі скрипливим голосом вразила глядачів. Вона грала жахливо, з претензіями на високий комедійний стиль, що неабияк потішало публіку.  Всіх дивувала не відсутність її таланту, а сильний хтивий поклик пишного молодого тіла. Ця дівчина була впевненою в собі, доступною і легковажною, чим і підкорювала чоловіків.

         У романі «Пастка» ми вже зустрічали Анну Купо, тобто Нана, - доньку пияків Жервези Маккар і робітника Купо. Вона росла в умовах насилля і розпусти, частенько втікала з дому, збираючи коханців на вулицях Парижа. У 18 років тваринна чарівність зводила з розуму багатьох прихильників: журналіста Фошрі, банкіра Штейнера, графа Мюффа, світських Вандевра і Ла Фалуаза, а також неповнолітнього Жоржа Югона. Своїми жіночими здібностями Нана не нехтувала, а навпаки – раділа від того, що може крутити чоловіками як хоче. Вона завойовувала всім: «і зміїною гнучкістю, і вміло підкресленою нескромністю елегантних туалетів, і нервовою витонченістю породистої кішки, деяким аристократизмом похоті». Вона задавала тон, її наслідували знатні дами.
        Легковажність і недалекоглядність Нана повністю зруйнували життя всіх коханців. Недарма Фошрі присвятив їй статтю під назвою «Золота муха», у якій розповів, що вона піднялась на поверхню суспільства з низів і стала руйнівним початком: сама того не усвідомлюючи, вона розбещувала увесь Париж, наче та муха, яка всмоктує отруту з гнилих останків, яка дзижчить, блищить і проникає навіть в палаци, де отруює чоловіків одним дотиком.  Найцікавіше те, що вона не була злою, але хтивість захмарила її розсуд. Залишивши своїх коханців без копійки, а також розтоптавши їхню честь і гідність, вона не вважала себе винною. Мовляв, «вони чіплялися за мої спідниці, а тепер, дивись, одні померли, інші зубожіли, треті кричать на всіх кутках, що я їх щастя розбила». Неважко здогадатися, що вона нікого по-справжньому не любила. Навіть свого дворічного Луїзе, материнську любов до якого демонструвала лише перед іншими «вершками» суспільства.

Нана – королева серед продажних жінок, які були по кишені лише найбагатшим. Прославлена пожирачка чоловіків з вульгарним сміхом була брехливою і простодушною, вона втілила у собі все хтиве і розпусне паризьке суспільство з нудними плітками. Золя описав це майстерно і витончено, показавши справжню гнилу сутність «високого» Парижа.  Не лише Нана винна у скоєному, а винне все суспільство, яке потурає цим вадам. Вона була донькою аморальності і жаги розкоші, яке покоління за поколінням породжує як тогочасне суспільство, так і сьогоднішнє.

Роман закінчується тим, чим і мав би закінчитись: Нана помирає молодою від віспи. Її красу спотворило розкладання і гниття тіла, а всі її коханці навіть не підійшли до неї: «А скількох задоволень позбавляємося!», - з печальним зітханням промовив один із коханців, якому було боляче спостерігати за тим, «як пропадають дарма корисні і хороші речі». Ось і вся сутність паризького суспільства, суспільства, позбавленого любові і моральності, яке з точністю і правдивістю описав Золя.

Трагічна історія про егоїзм і кохання

      Назва «Сторінка кохання», яка так не схожа на інші назви романів Золя («Людина-звір», «Пастка», «Черево Парижа» тощо), обіцяла мені можливість поринути у багатосюжетний пристрасний роман з надзвичайною психологією. Чесно кажучи, сподівання мої не справдилися. Автор пропонує коротку історію кохання, яке герої постійно приглушували в собі, розбавляючи пісний сюжет численними традиційними описами Парижа та пустими балачками героїв. Дія повільна і дуже затягнута. А кінцівка взагалі розчарувала. Отаку вирвану з життя, зім’яту сторінку кохання я отримала. Коротше кажучи, цей роман у порівнянні з іншими виявився дещо слабким.

       Стосовно сюжету. Головна героїня Елен – вдова, яка жила зі своєю 12-річною донькою Жанною у великому та зовсім незнайомому їй Парижі. З перших сторінок вражає неспокій вдови через хворобу дівчини, яка була спадковою. Жанна була занадто слабкою, що шанси на її довге життя були мінімальними. Отак і жили: зовсім усамітнившись у цьому прекрасному і романтичному місті. 

       Оживляє сюжет поява лікаря Деберля, який жив поряд зі своєю дружиною. Він постійно допомагав у лікуванні дівчини, підтримував Елен. Цей чоловік здавався галантним та порядним майже протягом усього роману. Його дружина Жюльєтта була світською дамою, через яку Золя прекрасно передав дух тогочасної буржуазії, що й дозволяє відносити цей роман до циклу «Ругон-Маккари». Елен була порівняно відлюдкуватою та доброю: допомагала бідним (тітці Фетю, яка постійно жалілася і користалася з доброти Елен), щиро ставилася до своїх сусідів, що не скажеш про ставлення Жюльєтти до Елен: воно змінювалося зі швидкістю моди. 

         В душі Елен і доктора Деберля почало зароджуватися кохання: вони не знали одне одного, але пристрасть нещадно запалювала їхня серця. Зовні вони намагалися бути розсудливими та холодними, зовсім не видаючи себе. Але Жанна, як і всі інші малі діти, дуже чутливі: вона відчула те, що єдину маму відбирають спершу думки Елен про лікаря, а потім і її щоденні походи до нього. Дівчина занадто ревнувала і була дуже вередливою, що й викликало моє роздратування. Мати теж має право на щастя, особливо якщо вона самотня вдова з тяжкохворою дитиною. Вона переживала через Жанну, намагалася зробити як краще, але дитина цього не розуміла, вона зреклася матері, сказавши, що самотня і що мати їй більше не потрібна. Цей надзвичайний егоїзм, який посилювався з новими приступами хвороби, зовсім занапастив Жанну: вона відкрила вікно, щоб серйозно застудитися…

       Що ж заслуговує на найбільшу увагу в цьому романі? Звичайно, це почуття Елен, які пробуджували в ній жінку, і саме ставлення до такого явища як кохання. Вона вважала, що голосні зізнання можуть тільки зашкодити: мріяла лікаря кохати, але ніколи не говорити про це йому, а задовольнятися тим, що вони про це знають. Пристрасть визрівала в ній у ті довгі вечори, які вона проводила зі своїми друзями; пристрасть визрівала в той час, коли вона усамітнювалась від усіх, обличчя до обличчя з Парижем; пристрасть визрівала у ній кожного разу, коли вона дивилася у вікно і мріяла.

         Історія таємного кохання закінчилася трагічно: Жанна померла, а лікар зі своєю дружиною народили ще одну дитину і почувалися щасливими, як ніби нічого й не ставалося. Відчувається, що донька не пробачила матір: губи скривилися на мертвому обличчі злопам’ятної дитини. 

От така собі сторінка кохання на фоні вічно прекрасного Парижа. Відчувається те, як автор любив своє місто, з якою ніжністю описував вулички, набережні, мости, алеї та проспекти, собори і в сонце, і в дощ, і при сході сонця, і при його заході. Париж був чужим і незнайомим Елен так, як і сам лікар, якого вона не знала, живучи кілька років у цьому місті.

"Радість життя" про ціну і сенс існування

          «Радість життя» наштовхнула мене на думки щодо вищої людської цінності – життя, сенс якого й досі чітко не визначений. Як треба жити, щоб отримувати від кожного дня задоволення, від людей, з якими живеш, від справ, якими займаєшся? Як взагалі знайти «свою» справу і не помилитися в її виборі?

            Повернімося до самого роману Еміля Золя. Цей твір, у порівнянні з іншими, дихає позитивом, хоча й відлякує занадто реалістичними і болючими описами. Сюжет дещо нагадує відомі всім казки про злу тітку, яка всіляко знущається над своєю небогою. Цього разу сім’я Шанто робила вигляд, що приймає до себе з простягнутими руками маленьку дівчину Поліну, яка залишилася без батьків, але з великим спадком. Доброта дівчини вражала всіх, і здавалося б, нічого дивного у поведінці старого Шанто, якого подагра зробила калікою, і люб’язної тітки, його дружини, не було. Лише служниця Вероніка діяла на мене негативно своєю нервовістю та підозрою до Поліни. Дівчина росла, і лише самоосвіта зробила її розумною в деяких речах (в медицині: книги цієї тематики заборонялося читати, а сама тітка виховувала дівчину в релігійному дусі), а життя – мудрою. Вона одна могла стерпіти муки старого Шанто, від якого в усіх йшла голова обертом. Лиш Поліна легкою вдачею та доброю душею змогла втішати немічного своєю присутністю.

            Життя тривало, Поліна дорослішала у сім’ї, яка мала сина Лазара. Приємно читати сторінки, у яких описується зародження кохання після спільно прожитого дитинства між кузенами. Були надії, що вони одружаться і житимуть щасливо. Але справжня сутність тітки, яка потихеньку розікрала весь спадок Поліни, активно пліткувала про неї, зрештою, відібрала призначеного їй Лазара, з яким обіцяла одружити, і звела його з Луїзою – гостею родини, вбивала мою надію. Та і Лазар, на мій погляд, здавався зовсім не тією людиною, яка була потрібна життєрадісній та люблячій Поліні. «Люблячій» ─ вона його любила, тому логіка у такому випадку відсутня…

            Описувати всі біди я не буду. Якщо зацікавило, чим закінчився любовний трикутник Поліни, Луїзи і Лазара, як справедливість розсудила Поліну і її тітку, а найголовніше, яка роль Вероніки була відведена в романі, читайте обов’язково – не пошкодуєте!

            Я лише хочу дати характеристику героям Лазарові і Поліні. Лазар не викликає ніяких позитивних емоцій, навіть співчуття… Ця слабка людина завжди страждала від нудьги. Він не мав мети, не смакував радості життя, якій віддавалась Поліна. Сумніваюся у тому, що він кохав Поліну і Луїзу. Ця людина думала лише про себе, сповідуючи руйнівну філософію Шопенгауера. Це правда, що від нудьги і лінощів починається страждання, руйнування особистості, розчарування у всьому. Всі свої справи Лазар так і не зміг завершити… Я б почувала себе дуже незручно на його місці, якби все за мене робила дівчина, буквально опікувалася дорослим чоловіком, як дитиною. Він навіть дитині своїй не радів, бо вважав, що немовля теж скоро помре, тому навіщо він прийшов в цей світ… Це дійшло до абсурду. Я вражаю, що він зробив свою родиною нещасною, адже нічим для неї не жертвував, нічим не був вдячний, навіть не слухав розумних порад.

           А Поліна своєю щирою посмішкою пом’якшувала нервову атмосферу, у якій жили Шанто. Дівчина була створена для того, щоб піклуватися про інших, що і довела у ставленні до старого, до тітки, до Луїзи, до її маленького сина, до всіх жителів їхнього морського поселення. Поліна доклала усіх зусиль та вмінь у створенні щасливої сім’ї навколо себе. Лазар визнав, що дівчина постійно жертвувала собою, своїми бажаннями, своїм коханням: «Немає в житті нічого, окрім сердечної радості і доброти, інше – суцільний жах». Поліна присвятила своє життя боротьбі з людськими стражданнями, хоча повністю їх не поборола, але вона була тією з’єднуючою речовиною, яка лагодила пошкоджені місця. Саме в її діяльності і була радість того життя, яке було для нею блаженством після пережитих страждань. 

            Варто згадати старого Шанто і служницю Вероніку. Роман закінчується самогубством Вероніки і словами старого: «Вбити себе – яка дурість». І це сказав нещасний каліка, якого всі, окрім Поліни, намагалися ігнорувати, якого звинувачували у всіх бідах. Вероніка хоч і була здоровою, але проявила менше мужності. Надзвичайний контраст.

             Щодо майстерності автора. Хоч у нього сюжет часто повільний, без активної дії, але опис всіх деталей неперевершений. Опис моря, біля якого жили Шанто, створює атмосферу його присутності. Я люблю море, і уявляю, якими здоровими і засмаглими були люди, які проживали поблизу нього.  

               Детальний опис народження нового життя і розставання з цим життям,  виникнення і згасання пристрасті і кохання роблять дію більш менш динамічною і напруженою. Певний осад після прочитання є, адже вийшло зовсім не так, як я передбачала. Цим роман і є цікавішим, у цьому і є його унікальність. Життя – це страждання, але не варто в такому разі опускати руки і ставати тягарем для оточуючих. Жити – значить ворушитись, навіть якщо не змінювати всесвіт, то хоча б змінювати на краще своє життя і життя близьких.

Роль «дела Дрейфуса» в отношениях между Чеховым и Сувориным

           Прежде чем говорить о роли «дела Дрейфуса» в отношениях между А. П. Чеховым и А. С. Сувориным, стоит объяснить, в чем же заключается судебное разбирательство по поводу Дрейфуса, которое потрясло весь мир. 

          Альфред Дрейфус был капитаном французского генерального штаба, его разжаловали и отправили в ссылку в 1894 году за подозрение в шпионаже в пользу Германии. Власти, имея сомнительные доказательства в виновности Дрейфуса, его судили, скрывая настоящего преступника – представителя франко-австрийской аристократической семьи майора Эстергази. Французский военный суд нарушил закон в судебном следствии, потому что заседания проходили таинственно и негласно, а также разжигая не только во Франции, но и во всем мире, антисемитскую кампанию из-за того, что Дрейфус был евреем по происхождению.

       Каким же образом «дело Дрейфуса» привлекло внимание А. П. Чехова, а тем более положило конец его многолетней дружбе с известным российским издателем, публицистом, театральным критиком и писателем А. С. Сувориным? 

           Известный французский писатель и журналист Эмиль Золя своим письмом-обращением к президенту Франции, опубликованным в газете «Аврора», впечатлил весь мир. В материале под заглавием «Я обвиняю» он открыл миру ложь генштаба и военных министров, доказывая невиновность Дрейфуса.

         Чехов внимательно следил за творчеством Золя: многое критиковал, но настоящее его восхищение вызвало мужество и справедливость французского писателя, который среди немногих смельчаков выступил на защиту Дрейфуса и не побоялся быть осужденным за правду. Позже Чехов писал своей жене о том, что Золя как писателя он любил мало, но как человека, особенно в деле Дрейфуса, оценил высоко [6].

        Во время «дела Дрейфуса» Чехов как раз жил в Ницце и с увлечением следил за полемикой во французской прессе. Громкий судебный процесс разделил всех небезразличных к этому событию на два лагеря: дрейфусаров и антидрейфусаров. Чехов поддерживал Дрейфуса и Золя, и ему было сложно вести переписку с Сувориным – другом и издателем консервативной газеты «Новое время», в которой раньше работал Чехов. 

           В эпистолярном наследии Чехова имеется 333 письма к Суворину, что говорит о теплых приятельских отношениях. Чехов считал себя свободным художником, но антидрейфусарские позиции Суворина, которые выражала его газета, заставили Чехова сказать про «Новое время» следующее: «Это не газета, а зверинец, это стая голодных, кусающих друг друга за хвосты шакалов» [3]. Суворин и его сотрудники писали в своей газете о том, как заблуждается господин Золя, а также в разделе «Внешние известия» редактор перепечатывал материалы других авторов французских антисемитских газет. Поэтому Чехов больше не написал ни единой строчки в «Новом времени», а многолетняя дружеская переписка с Сувориным прекратилась. 

          Конечно, Чехов не порвал дружеских отношений с Сувориным так быстро и радикально. Он, в надежде изменить мнение друга, писал ему, что Золя в этом процессе достиг таких высот, о которых не подозревали: «В этом своем процессе он, как в скипидаре, очистился от наносных сальных пятен и теперь засиял перед французами в своем настоящем блеске» [5]. Французский писатель строил суждения только на том, что видел, а не на призраках, как другие. 

      Чехов, параллельно с Золя, провел свое журналистское расследование по стенографическим отчетам и пришел к выводу о невиновности Дрейфуса и явной ложи властей. Он считал необходимым донести до общественности свое открытие, ведь совесть для него была выше всяких политических идеологий и партий. Чехов понимал, что влиятельное «Новое время» убеждало читателей высказываниями против Дрейфуса и Золя, поэтому не хотел стоять в стороне, а хотел пролить свет на это величайшее заблуждение общественности. 

            Чехов писал в ответ Суворину на материал «Лавры Вольтера не дают спать Эмилю Золя», опубликованном в «Новом времени»: «Да, Зола не Вольтер, и все мы не Вольтеры, но бывают в жизни такие стечения обстоятельств, когда упрек в том, что мы не Вольтеры, уместен менее всего»[3]. Суворин, вспоминая о Вольтере, имел в виду его заступничество за протестанта Жана Каласа, обвиненного в убийстве сына на религиозной почве католическими монахами, но потом посмертно реабилитированного. Чехов дважды пишет «мы», подчеркивая этим единство своей позиции с позицией Золя.  

           Суворин в одном из своих писем к Чехову написал, что он его убедил в своих доводах. Но, видя на страницах суворинской газеты еще больше клеветы и грязи, Чехов объяснил этот поступок «крайней бесхарактерностью» издателя: «Я не знаю человека более нерешительного и даже в делах, касающихся собственного семейства» [4]. Суворин во всем соглашался с Чеховым, но внутри оставался тем, кем был на самом деле.

        Чехов не только перед Сувориным восхищался поступком Золя. Он писал своим родственникам, делился впечатлениями и мыслями с художниками, писателями и другими интеллигентами. Писатель понимал, что полемика с издателем «Нового времени» бессмысленна, так как Суворин был упрямым и не отступал. Чехов отказывался писать Суворину и не хотел его писем в ответ, потому что ему все это уже давно наскучило. Максим Горький писал Чехову, чтобы тот оставил Суворина самому себе: «Это все-таки гнилое дерево, чем можете Вы помочь ему? Только добрым словом можно помочь таким людям, как он, но если ради доброго слова приходится насиловать себя — лучше молчать» [1].

         Ссора между былыми приятелями приобрела публичный характер. Максим Горький процитировал неопубликованное письмо Суворину одного из современников: «Не мое отношение к делу Дрейфуса позорно, а Ваше. Сошлюсь на человека, которого Вы любите и уважае­те, если Вы только можете кого любить и уважать. Сошлюсь на чуткого художника А.П. Чехова. Он был во Франции во время процесса Золя. Спросите его, что он думает о виновности Дрейфуса и о гнусных про­делках защитников Эстергази. Спросите его, что он думает о Вашем отношении к этому делу и к еврейскому вопросу вообще. Не поздоро­вится ни Вам, ни «Новому времени» от его мнения» [2, 67].

           Золя и Чехов оказались правы в «деле Дрейфуса». После повторных пересмотров дела с Дрейфуса сняли все обвинения. Позиция и выступления в защиту справедливости двух видных писателей сделали их известными в истории мировой публицистики. Касательно роли Суворина в «деле Дрейфуса», мы видим, с каким азартом издатель бросался с клеветой на невиновного и его заступников. Даже осознавая то, что игра, затеянная им вокруг французского капитана, проиграна, он продолжал упорствовать и фабриковать информацию. В письме И. Павловскому Чехов иронизирует: «Читали ли маленькое письмо Суворина о лютеранских влияниях? Итак, дело Дрейфуса и вся беда – от лютеран» [5]. Издатель быстро находит виновных, не думая о своей чести и о чести своего издания. 

        Чехов никогда не опускался до оскорблений своего друга, несмотря на различие их мнений. Он пытался переубедить Суворина, оставаясь при этом интеллигентом и литератором. Писатель ценил чистоту совести и справедливость, что и пытался защитить в «деле Дрейфуса» и в отношении с Сувориным. Разрыв их многолетней дружбы свидетельствует о том,  что для Чехова истина и человеческая порядочность была важней клеветы, даже со стороны товарища, а сам человек, независимо от происхождения – высшая ценность, которая имеет равные права и обязанности.

 СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ:

1. Горький А. М. Переписка М. Горького с А. Чеховым [Электронный ресурс] / А. М. Горький. – Москва : ГИХЛ, 1951. Режим доступа : http://az.lib.ru/g/gorxkij_m/text_0610.shtml.
2. Горький А. М. Собрание сочинений в тридцати томах. Том 28 / А. М. Горький. – Москва, 1954. – 266 с.
3. Чехов А. П. Переписка А. П. Чехова. В двух томах. Том 1 [Электронный ресурс] / А. П. Чехов. – Москва : Художественная лит-ра, 1984. – Режим доступа : http://az.lib.ru/c/chehow_a_p/text_0350.shtml.
4. Чехов А. П. Полное собрание сочинений в тридцати томах. Том 12 [Электронный ресурс] / А. П. Чехов. – Москва : Наука, 1974 – 1983. – Режим доступа : http://chehov.niv.ru/chehov/letters/1897-1898/letter-2248.htm.
5. Чехов А. П. Полное собрание сочинений в тридцати томах. Том 25. Письма 1897-1898 [Электронный ресурс] / А. П. Чехов. – Москва, 1979. – Режим доступа : http://lib.rus.ec/b/323348/read.
6. Чехов А. П. Полное собрание сочинений в тридцати томах. Том 29. Письма 1902-1903 [Электронный ресурс] / А. П. Чехов. – Москва : Наука, 1982. – Режим доступа : http://lib.rus.ec/b/330882/read.

Пігулка від критики (порада Еміля Золя)

           Початківці, які хочуть майстерно володіти словом і роблять якісь кроки для досягнення своєї мрії, часто стикаються з критикою. Вона може стосуватися неправильно вимовленого слова і мати вигляд тактовного зауваження, а може і через таку незначну провину перерости в агресивну і нищівну. Якщо людина-початківець має гарний імунітет до критики, то спроби з боку агресорів пера підірвати її репутацію для неї не страшні. Вона обов’язково вистоїть у цю зливу і вітер, а після невдалої погоди прокинеться, наче гриби після дощу чи квіти після роси. А якщо злива і град критиків її побили, то до свого літературного цвітіння людина не доживає.

        Я часто зіштовхуюся з цією проблемою і мушу визнати, що після таких шквалів виявляюся зовсім нездатною до існування. Рецепт того, як же достойно сприймати критику, я вичитала в Еміля Золя. Розвиток сучасної молоді був йому небайдужий, він постійно звертався до неї аби навчити, поділитись досвідом практика, намагався направити її на шлях істини і справедливості. Я теж початківець, який хоче майстерно володіти словом і при цьому не боятися критики. 

            Так от, Еміль Золя радить працювати багато і регулярно. Ну-у, ці давно відомі істини ми вже знаємо. Знаємо також те, що треба вміти чекати результату, працювати і чекати, чекати довго… Звісно, все це дуже важливо, але якщо додатково до них приймати одну пігулку, то можна виробити досконалий «письменницький шлунок». Що ж це за пігулка? А це звичайна жива жаба! Бажано щоранку перед тим, як сісти до роботи, ковтати найбільшу жабу. І так повторювати щодня. З часом можна буде проковтувати найгірші статті критиків і не відчувати нудоти. 

            30 років поспіль Еміль Золя перед роботою розкривав по 7 чи 8 газет і ковтав свою жабу. Він так звик їх ковтати, що йому навіть ставало не по собі без щоденної жаби. А найбільше непокоївся через те, що якби у нього забрали його жабу, він би втратив спокій, мужність, увесь би змарнів і загинув. 

            Так, жаба сприяє травленню. Чим більше вона огидна, тим краще йде робота. Чим більше сиплеться жаб з неба, тим з більшою старанністю він просиджував за письменницьким столом і досягав геніальності. Жаба також тонізує, укріплює, прояснює мозок. Врешті-решт для Золя єдиним показником його вдалого існування є наявність жаб. У літературі смерть починається тільки тоді, коли навколо творів письменника панує мовчанка і тиша. 

            Але кому ж, як не письменнику, роблять критики зло? Собі! Мало того, що вони роблять свою «жертву» відомою на увесь світ, розносячи її ім’я в усі кінці, так вони ганьблять себе. Задумаймося на мить про те, скільки агресивних критиків нищили молоді таланти, які потім виросли в усіх на очах? Наприклад, Бальзак – творець «Людської комедії». Його принижували, але якщо б зараз його критики були живими, то мабуть, знову б померли від приниження, від того, що помилились у своїх вердиктах. Золя наголошує, що найвищий закон життя – боротьба, що ніхто вам нічим не зобов’язаний; якщо ви сильні, то ви обов’язково виживете, а якщо зазнаєте невдачі – не жалійтесь, – значить, кращого ви не заслуговуєте. Жорстоко, але справедливо.

            Тому не боятимусь і я одного ранку знайти у себе на столі величезну і огидну жабу. Навпаки, я її чекатиму в надії на те, що вона принесе мені довгоочікуване зцілення.

Что мне ненавистно

        Ненависть священна. Ненависть – это возмущение сильных и могучих сердец, это воинствующее презрение тех, в ком посредственность и пошлость вызывают негодование. Ненавидеть – значит любить, значит ощущать  в себе душу пылкую и отважную, чувствовать глубокое отвращение к тому, что постыдно и глупо.

           Ненависть дает облегчение, ненависть творит справедливость, ненависть возвышает.

         Я чувствовал себя моложе и смелее всякий раз, как во мне поднимался бунт против пошлости моей эпохи. Ненависть и гордость я сделал двумя своими девизами; мне было приятно уединяться и в своем уединении ненавидеть все, что оскорбляло во мне чувство правды и справедливости. Если я сегодня чего-то стою, то это потому, что я одинок и исполнен ненависти. 

            Я ненавижу ничтожных и бездарных людей, - они меня удручают. Они испортили мне немало крови и нервов. Ничто не вызывает у меня большего раздражения, чем эти невежды, которые выступают, как гуси, переваливаясь с ноги на ногу, тараща глаза и разинув рты. Я не мог шагу ступить, чтобы не натолкнуться на тех дураков, - вот почему мне так грустно. Дорога жизни загромождена глупцами: они хватают вас на ходу, чтобы обдать слюной своей пошлости. Они двигаются, они говорят, и весь их облик, их манеры, голос так оскорбляют меня, что я, как Стендаль, дураку предпочитаю злодея. Как же нам быть с этими людьми? В наше время боев и форсированных маршей они просто обуза. Мы покидаем старый мир и устремляемся к новому миру. А они виснут у нас на руках, бросаются нам под ноги с дурацким смехом и нелепыми поучениями; из-за них наша походка становится спотыкающейся, неуверенной. Тщетно пытаемся мы от них отделаться – они напирают на нас, они нас душат, липнут к нам. Подумать только! Мы живем в эпоху, когда железные дороги и электрический телеграф открывают перед нами безграничные перспективы, в тот значительный и тревожный век, когда человеческий разум зачинает новую истину, а между тем находятся глупцы и ничтожества, которые отвергают действительность, барахтаясь в узком и затхлом болоте своей пошлости. Горизонты ширятся, разгорается свет, озаряя небо. А они по доброй воле погружаются в тепловатую тину и с томной медлительностью переваривают пищу; при этом они жмурят свои совиные глаза, не выносящие света, они вопят, что им не дают покоя, что их подымают спозаранку и они уже не могут нежиться по утрам в стойле всеобщей глупости и жевать свою жвачку, безмятежно перетирая ее челюстями. Уж лучше иметь дело с помешанными: те хоть на что-то могут пригодиться. Помешанные мыслят; каждый из них одержим какой-нибудь навязчивой идеей, искалечившей его рассудок; это душевнобольные люди, люди с расстроенной психикой. Но они полны жизненных сил. Я охотно слушаю их, ибо всегда надеюсь, что в хаосе их мыслей вот-вот блеснет высшая истина. Только, ради бога, уничтожьте вы глупцов и пошляков, духовных импотентов и кретинов, создайте законы, чтобы избавить нас от этих людей, которые, пользуясь своей слепотой, уверяют, что вокруг царит мрак. Пора людям мужественным и энергичным иметь свой девяносто третий год, - мир устал от наглого господства посредственностей, всех их пора пустить под нож гильотины.

            Я их ненавижу.

            Ненавижу людей, которые замыкаются в какой-либо ограниченной идее, которые ходят гуртом, уставившись в землю, и не видят сияющих небес. У каждого такого стада – свой бог, свой кумир, на жертвеннике которого оно предает закланию великую человеческую истину. В Париже несколько сотен таких стад, по два-три десятка в каждом углу; у всех у них есть своя трибуна, и с ее высоты они торжественно вещают народу. Они идут своей проторенной тропой, важно выступая во всем своем ничтожестве, и истошно вопят, едва только потревожат их ребяческий фанатизм. Друзья мои, поэты и прозаики, ученые люди и просто искатели истины, все вы, знающие их и не раз стучавшиеся в дверь к этим важным господам, которые запираются на ключ, чтобы спокойно стричь ногти! Осмельтесь же вместе со мною поднять свой голос и во всеуслышание скажите, что они, как трусливые и нетерпимые церковные сторожа, выбросили вас вон из своей церковки. Расскажите, как они посмеялись над вашей неопытностью, считая, что опытность состоит в отрицании любой истины, которая не согласуется с их заблуждением. Расскажите историю вашей первой критической статьи, расскажите, как вы пришли к ним со своим честным, своим откровенным суждением и натолкнулись на такой ответ: «Вы называете человека талантливым, а между тем никто не должен считать его таковым, коль скоро мы его таковым не считаем». Любопытное зрелище являет собою мыслящий и справедливый Париж! Где-то далеко-далеко, вверху или внизу, существует, разумеется, единственная и абсолютная истина, которая управляет мирами и движет нас к будущему. Здесь же, в Париже, мы видим сотни истин, которые сталкиваются друг с другом, разбиваются одна о другую, сотни стад, которые блеют, отказываясь идти вперед. Одни сожалеют о безвозвратно ушедшем прошлом, другие мечтают о призрачном будущем; те, что грезят о настоящем, говорят о нем как о вечности. Каждая религия имеет своих жрецов, каждый жрец – своих слепых приверженцев и евнухов. До действительности никому нет дела; это какая-то пародия на гражданскую войну, битва мальчишек, обстреливающих друг друга снежками, гигантский фарс, где прошлое и будущее, бог и человек, ложь и глупость выступают в роли самодовольных и смешных кривляк. Где же, я спрашиваю, свободные люди, что живут во всеуслышание, не замыкая свою мысль в узких рамках догмы, и смело шагают к свету, не боясь, что завтра отрекутся от самих себя, люди, которые заботятся лишь о справедливости и истине? Где те люди, которые не входят в продажные клаки и по знаку своего предводителя не рукоплещут кому придется – богу или человеку, народу или аристократии? Где эти люди, которые живут в стороне от человеческого стада, которые приветствует всякое благородное дело, презирая сектантство и ратуя за свободу мысли? Стоит этим людям заговорить, как напыщенные кретины приходят в ярость и подавляют их своей массой; потом они вновь важно предаются пищеварению и убедительно доказывают друг другу, что все они глупцы.

            Я их ненавижу.

            Ненавижу злобных насмешников, ничтожных молокососов, которые зубоскалят, потому что не могут подражать неуклюжей важности своих папаш. Иной раз взрыв смеха бессмысленнее дипломатического молчания. Нашему беспокойному веку свойственная нервическая и тревожная веселость, которая вызывает во мне болезненное раздражение, словно скрежет гвоздя по стеклу. Да замолчите же вы, берущиеся забавлять публику! Вы разучились смеяться, от вашего кислого смеха остается оскомина. Шутки ваши тошнотворны; ваши легкие кульбиты не более грациозны, чем движение паралитика; ваши опасные сальто-мортале жалки и смешны. Разве вы не видите, что нам вовсе не до шуток? Взгляните на себя: у вас у самих на глазах слезы. Зачем же вы себя насилуете, зачем гогочете, стараясь представить в смешном виде то, что на самом деле страшно, - когда-то, когда еще умели смеяться, смеялись иначе. В наше время смех – это судорога, веселость – лихорадочное безумие. Наши зубоскалы, слывущие весельчаками, в действительности – люди угрюмые; уцепившись за какой-нибудь факт, за того или иного человека, они тискают его до тех пор, пока он не лопнет, - совсем как озорные дети, которым игрушки доставляют особенное удовольствие именно тогда, когда они их ломают. Наш смех – это смех людей, держащихся за бока при виде несчастного прохожего, который, упав, сломал себе ногу. Мы смеемся даже тогда, когда для этого нет ни малейшего повода. Потому-то нас и считают очень веселым народом, - мы смеемся над нашими великими деятелями и над нашими подлецами, над богом и над дьяволом, над другими и над собой. В Париже существует целая армия людей, поддерживающих общественное веселье; весь фокус в том, чтобы сохранять веселую глупость, подобно тому как иные сохраняют глупость торжественную. Мне жаль, что у нас так много остряков и та мало правдолюбцев. Всякий раз, когда я вижу, что какой-нибудь честный малый принимается смеяться, желая позабавить публику, мне становится жаль его, я сожалею, что он не настолько богат, чтобы жить, ничего не делая и не принуждая себя гоготать так непристойно. Но я не сочувствую людям, которые умеют только смеяться и никогда не плачут.

            Я их ненавижу.

            Ненавижу высокомерных глупцов, ненавижу людей бездарных, которые вопят, что наше искусство и наша литература умирают естественной смертью. Это самые пустые умы, самые сухие сердца, они погружены в прошлое и с презрением перелистывают живые, трепетные произведения современности, объявляя их ничтожными и мелкими. У меня иной взгляд. Мне нет дела до красоты, до совершенства. Наплевать мне на великие эпохи. Главное для меня – жизнь, борьба, горение. Я превосходно себя чувствую среди нашего поколения. Мне кажется, что иной среды, иной эпохи художник не может и желать. Нет больше учителей, нет школ. Царит полнейшая анархия, и каждый из нас является мятежником, который мыслит для себя, творит доля себя. Мы живем в волнующее, тревожное время: вот-вот явятся те, что нанесут самый могучий и самый справедливый удар, те, чьи кулаки окажутся достаточно сильными, чтобы зажать рот остальным, и в глубине души каждого нового борца таится смутная надежда, что именно он станет завтрашним диктатором, завтрашним тираном. А какой широкий горизонт! С каким трепетом мы ощущаем в себе рождение новых истин! Если мы выражаемся невнятно, то лишь потому, что нам надо слишком много сказать. Мы стоим на пороге века науки и позитивных знаний, и временами мы шатаемся, как пьяные, ослепленные ярким светом, который перед нами встает. Но мы работаем для будущего, мы подготавливаем дело наших сыновей, и сейчас мы разрушаем старое здание, - в воздухе стоит пыль от штукатурки, и вокруг с грохотом падают обломки. Завтра это здание будет перестроено. Но, возводя его, мы успеем познать жгучие радости, сладостную и горькую муку созидания; мы познаем творческий восторг, все пороки и добродетели великих эпох при их рождении, мы услышим свободный голос истины. И пусть слепцы отрицают наши усилия, пусть они видят в наших битвах судороги агонии, в то время как битвы эти – лишь первый лепет новорожденного. Эти люди слепы.

            Я их ненавижу.

            Я ненавижу начетчиков, которые командуют нами, педантов и сухарей, отвергающих жизнь. Я стою за свободное выражение человеческого гения. Я верю в непрерывную преемственность проявлений человеческого духа, в нескончаемую вереницу живых картин и сожалею, что не могу жить вечно, дабы всегда присутствовать на этом вечном спектакле из бесчисленного множества разнообразных действий. Я всего лишь искатель истины. Глупцы, которые не осмеливаются заглянуть в будущее, оглядываются назад. Они мерят настоящее меркой прошлого и хотят, чтобы будущее, его творения, его люди равнялись по минувшим временам. Жизнь пойдет своим чередом, и каждый новый день принесет с собою новую мысль, новое искусство, новую литературу. Что ни общественный уклад, то свои художественные принципы, а общественные уклады будут меняться вечно. Но люди бездарные не желают раздвинуть рамки; они составили список уже существующих произведений; добыв таким образом относительную истину, которую принимают за абсолютную. «Не надо творить, - поучают они, - надо подражать!» Вот почему я ненавижу напыщенных глупцов и глупых весельчаков, художников и критиков, которые по скудоумию хотят превратить истину вчерашнего дня в истину сегодняшнюю. Они не понимают, что мы движемся вперед и что пейзажи меняются.

            Я их ненавижу.

            Теперь вы знаете, что я люблю, люблю пылкой любовью молодости.

                                                                                                                               Эмиль Золя

Париж, 1866 г.

Партия негодующих

       Это не республиканцы, не легитимисты, не бонапартисты, которых во Франции большинство; это – равнодушные. Великая партия равнодушных, что-нибудь около тридцати пяти миллионов населения из тридцати шести, состоит из огромной массы граждан, которые живут вне политики, не ждут от нее ничего положительного и прочного, боятся ее, как боятся скуки или разорения.

            Разумеется, у равнодушных может быть свой политический идеал. Среди них немало бонапартистов, легитимистов и больше всего республиканцев. Но, подобно многим католикам, усомнившимся в церковной догме, они не участвуют в жизни этих партий то ли потому, что презирают людей, то ли потому, что из соображений выгоды или просто из личного пристрастия они предпочитают мирно отсиживаться в своем тихом углу. Иными словами, за исключением нескольких честолюбцев, мечтающих о славе, и горсточки наивных, которые ждут от избранного ими правительства всеобщего счастья, едва ли не вся нация в целом требует только одного – покоя. Мы хотим жить.

            …Спросите рантье и домовладельцев, спросите художников и писателей, вы всюду найдете это тяготение к целительному покою, который у одних воплощается в отдыхе, у других – в труде. Вся Франция в один голос требует свободы для мысли и деятельности и хочет быть в стороне от всей этой неразберихи принципов и лиц, которые каждый месяц угрожают национальному благополучию.

            Вот так выглядит великая партия равнодушных. Она отчаялась найти совершенство и терпит людей, в руки которых попадает власть, она только требует, чтобы взамен эти люди дали ей, по крайней мере, покой: и если они недостаточно ловки, чтобы удовлетворить ее, неизбежно настанет день, когда равнодушные овцы разъярятся и пожрут волков, которые очень уж долго воют им в уши.

           

            Такова история последних десяти лет… Десять лет! Подумайте только, ведь мы терпим уже десять лет, переносим катастрофы, подставляем себя под огонь, понимая, что создать государство не так легко, как посадить яблоню. Только, думается, правительство, если ему исполнилось десять лет, должно уже быть большим, крепким мальчуганом, которого ждет долгая жизнь, здоровая и мудрая.

            Оказывается, вовсе нет. Несогласные возвращаются через десять лет, смотрят на Республику и восклицают: «Как, и это вы называете Республикой? Да полноте! Тут нет ничего похожего, равным счетом ничего. Настоящую Республику для вас создадим только мы!»

            Как! Ничего похожего? Целых десять лет мы переносим разного рода мучительные манипуляции, нас встряхивали, оглушали, запирали на замок,  - и теперь вот эти люди собираются начать всю процедуру сначала. Не жизнь, а одно горе! Им, разумеется, тоже потребуется не меньше десятка лет на то, чтобы захватить власть и приспособить нас к своим вкусам. А там нет никаких гарантий, что не явится новое поколение республиканцев, которое скажет Республике несогласных: «Как, и это вы называете Республикой? Да полноте! Есть только одна Республика – наша, и мы должны ее испробовать». Что ж, выходит, все начнется сначала! Мы будем всего-навсего подопытными морскими свинками, мы уйдем в небытие, унесенные какой-нибудь катастрофой, так и не успев ступить на твердую почву научно обоснованной истины.

            …Из народа нельзя сделать то, что тебе хочется, точно так же, как нельзя изменить по своему желанию спинной хребет какой-нибудь птицы или рыбы. Это – силы природы, которые движут человечеством, и тут уже надо считаться с ними и применять их, если не хочешь трудиться попусту.

            Но я намерен оставаться в границах теории, ибо у меня нет собственной Республики, которую я стал бы проталкивать в мир, как нет и вообще никакого политического честолюбия, которое надо было бы удовлетворить. Я думаю, что если во Франции образуется республиканское правительство, то это произойдет независимо от воли людей, просто в силу социальной логики, ибо настало время господства науки. Но само по себе это убеждение не имеет в моих глазах никой цены, - я стараюсь вникнуть в наши повседневные усилия, я принимаю любую Республику при единственном условии, что эта Республика обеспечит народу покой. Одним словом, я всего-навсего один из представителей, - и притом самый скромный, - великой партии равнодушных. В качестве такового я сержусь, я спрашиваю, когда же наконец кончатся все мучения, которые нам навязывают, скоро ли перестанут перебрасывать нас из одних рук в другие с единственной целью – удовлетворить честолюбцев, пользующихся нашим долготерпением?

            Да, вот до чего мы докатились через десять лет: партия равнодушных стала партией негодующих.

            Последнее время я провожу каждый год по восемь месяцев в глухой деревне, среди крестьян, и при каждом новом министерском кризисе, при каждой новой авантюре бывает очень поучительно видеть испуг всех этих честных людей. Они голосовали за Республику, они воображают, что Республика существует; больше они ничего не в состоянии понять. Париж всего в девяти лье от них, но кажется, что он где-то на краю света, в какой-то стране сумасбродов. Что там творится? Чего они хотят? Еще одного министерства? Выходит, прежнее было плохим? Так почему же тогда его утвердили? Это, разумеется, будет не лучше, ведь не успело оно вступить в силу, как уже возвещают его падение? И крестьяне пожимают плечами и начинают сердиться, а назавтра уже, если их снова будут донимать этой борьбой честолюбий, смысл которой от них ускользает, они станут мечтать о короле или об императоре. 

            В городах крупные и мелкие торговцы, значительное число равнодушных, заинтересованных в том, чтобы политические смуты стихли, лучше понимают причины шумихи, которая нас оглушает; они отлично видят, что, если бы не так много людей хотели поделить между собою Республику, все бы сразу наладилось. И это возмущает их еще больше. Они тоже долго пожимали плечами. Итак, весь шабаш начинается снова!

            …Да, замолчите, хватит! Мы устали от собственного равнодушия, устали выносить столько крикливого ничтожества во имя спасения нации. Мы хотим Республики, но хотим ее сию же минуту, без всех этих канительных церемоний, без этого нескончаемого банкета, на котором каждый из вас принимается пить и есть, прежде чем сама страна садится за стол. 

            …Мне это все равно! Повторяю, никакого готового выхода из положения у меня нет. Есть только негодование человека правдивого, которого вся политическая комедия нашего времени в конце концов вывела из себя. Я выступаю в качестве наблюдателя, не больше. Неверно, что здесь речь идет о принципах. К тому же неправда, что все эти господа пекутся о нашем счастье, правда только, что собственная персона значит для них больше, чем Франция, и если они хотят Республику, они хотят ее для себя. Может быть, и вообще все правительства таковы. Надо только, чтобы правительство, если оно уж живет за счет страны, жило тихо и мирно. Пожирайте друг друга как положено, или еще один переворот, - и мы восстанем.

            Как же так! Нас тридцать пять миллионов мирных людей, людей доброй воли, и мы позволяем досаждать нам какому-то миллиону сомнительных личностей, которые пользуются нашей кротостью! Да я еще слишком широко размахнулся, допуская, что политика кормит или забавляет миллион французов.

            Нас тридцать пять миллионов; все мы хотим спокойно трудиться, мы создаем правительство, для того чтобы оно обеспечило порядок, и оказывается, мы должны терпеть горсточку политиканов, извлекающих выгоду из смут, так же, как адвокаты извлекают ее из кляуз. Мы позволяем им изощряться в своем искусстве, виртуозно играть на кризисах и услаждать себя, торжественно проходя гуськом через министерство, сбивая нас с толку, чтобы доставить себе удовольствие спасать нас три раза в неделю и заслужить право на нашу благодарность! Нет, что ни говорите, это слишком глупо!

            Пора. Десять лет терпения достаточно показали, что мы люди храбрые. Так пусть же кто-нибудь из нас подымется и превратит великую партию равнодушных в великую партию негодующих. Он будет говорить от имени подавляющего большинства, измученного политикой. Он выскажет волю всей Франции в целом, которой как никогда нужны мир и решительное желание понять друг друга, думать, работать, уйти от пустых и бессмысленных партийных распрей. Он потребует, чтобы мы пользовались наконец нашей Республикой по мере возможности честно. И, будьте уверены, с этой минуты всем остальным придется считаться с нами; если мы не обретем мира, которого, увы, на этом свете нет и в помине, политики задумаются, прежде чем так назойливо нас донимать.

            Если, однако, они упрямо будут стоять на своем, если они ударятся в крайности – ну что же, тогда надо с ними покончить. Это было бы великолепно – революция скептиков, революция равнодушных, которые возмутились! К оружию! На баррикады! Нас тридцать пять против одного, нам достаточно выйти на улицы, чтобы их раздавить. Никаких республиканцев, никаких легитимистов, никаких бонапартистов, одни только свободные граждане, которых слишком много терзали и которые решили постоять за себя! О, счастливая нация!

                                                                                                                                Эмиль Золя

«Ругон-Маккари» – серія романів про одну сім’ю

           Я познайомилася із творчістю Еміля Золя після його роману «Пастка». В той вечір для мене нічого не існувало, окрім цієї товстої книги, яку я поглинула за кілька годин. Чи таке можливо? Деякі читають тижнями, але романи Золя, хоч довгі й описові, але захоплюють вже з першої сторінки і не відпускають аж до останньої. У мене було стільки вражень від його теорії спадковості й нестерпних умов існування, від яких страждав бідний люд, що я не могла переключити свої думки на щось інше, окрім роздумів над багатозначною пасткою, у якій сидимо всі ми. 

            Згодом дізналась, що подібних романів у нього аж 20, включно з «Пасткою». А всі вони входять в історію однієї родини «Ругон-Маккари», яка жила в епоху Другої імперії. За масштабністю задуму цикл дещо схожий на «Людську комедію» Бальзака та «Божественну комедію» Данте. Беручись до здійснення свого плану, письменник вже був прихильником теорії спадковості та фізіологічного роману, тому на перших етапах значну увагу приділяв саме біологічним мотивам. Подальші романи протягом 22 років їхнього написання поступово стають соціальними. У своїх творах Золя звертався до проблем, які хвилювали його (деградація, моральність, праця, гроші, буржуа, народ, політика та ін.) і пояснював це вже не спадковістю, а суспільними умовами життя своїх героїв. З деякими речами можна не погодитися, але істина в його творах є, за що особисто поважаю письменника. 

Цикл романів Ругон-Маккари відкриває Аделаїда Фук – єдина донька багатого городника, який помер у божевільні. Сама ж Аделаїда теж була напівбожевільною, а нащадки від двох її чоловіків – селянина Ругона і контрабандиста Маккара – проникають в усі верстви суспільства Франції (від міністра до повії). Ругони мали здорову спадковість: це багаті, владні люди, а Маккари були вражені алкоголізмом: ремісники, робочі, селяни вели розпусне і злочинне життя. Кожен герой індивідуальний, але він неминуче пов'язаний спадковістю з іншими героями. В «Експериментальному романі» Золя говорить, що соціальний колообіг ідентичний колообігу фізіологічному: у суспільстві, як і в людському тілі, існує солідарність, яка пов’язує між собою окремих її членів, як окремі органи тіла, – якщо один орган загниває, бувають зачеплені й інші, і розвивається дуже складна хвороба. 

Переходячи від одного тому до іншого, читач знайомиться з усіма сім’ями, усіма гілками, які розростаються від цього величезного і гнилого стовбура. А увесь цикл науково показує суспільство часів Другої імперії. Можна заплутатися у цьому гіллястому дереві родини, наче у багатосерійному бразильському серіалі, але письменник потурбувався про читача, помістивши родовідне дерево сім’ї Ругон-Маккари.

Унікальністю роботи Золя стало те, що він поставив людину в певні умови, вивчив її, спостерігав за нею, а висновків не робив. Він лише показав, яким чином проходить явище, а не чому воно так розвивається. Експериментатор тільки констатує явище, а висновки говорять самі за себе. Висновками було те, що суспільство хворе, але про ці хвороби треба було говорити відкрито і голосно, щоб його вилікувати. Цим і займався Еміль Золя.

Цикл «Ругон-Маккари» відкривається романом «Кар’єра Ругонів» (1871), який знайомить з походженням сім’ї Ругон-Маккари і встановленням режиму Другої імперії. Звідси ми дізнаємося про Аделаїду Фук і її нащадків від Маккара і Ругона, які перейняли всі біологічні та психічні особливості своїх батьків. У двадцяти романах серії («Кар’єра Ругонів», «Здобич», «Черево Парижа», «Завоювання Плассана», «Провина абата Муре», «Його високість Ежен Ругон», «Пастка», «Сторінка кохання», «Нана», «Накип», «Дамське щастя», «Радість життя», «Жерміналь», «Творчість», «Земля», «Мрія», «Людина-звір», «Гроші», «Розгром», «Доктор Паскаль») діють 32 представники цієї сім’ї, а всього персонажів – близько двох тисяч. Отже, у цих творах автор досліджував не тільки дію закону спадковості, а й показав життя Другої імперії, до політичних порядків яких ставився негативно. 

            В останньому романі – «Доктор Паскаль» (1893) – розповідається про талановитого лікаря епохи Третьої республіки. Він довгий час збирав усі відомості, пов’язані з життям і діяльністю Ругон-Маккари. Спроба доктора Паскаля пояснити долі людей впливом спадковості зазнала невдачі. Він усе більше усвідомлював те, що людину формує навколишнє середовище. У романах цим середовищем були Імперія, яка виросла і потонула у крові, торгівля, проституція, гроші, земельне питання тощо. Хоча часи змінилися (на зміну Другої імперії прийшла омріяна республіка), але звичаї залишилися такими, якими й були. Там все: прекрасне і огидне, низьке і високе, квіти, бруд, ридання, сміх – все, чим жило, живе і буде жити людство.

У Паскалі письменник втілив ті якості, які, на його думку, повинні бути характерними для людини, – широта поглядів, доброта, відданість науці. Він є виразником авторських ідей, що добро і справедливість переможе над беззаконням. Паскаль став останньою незаконною дитиною, можливо, завтрашнім месією жахливої сім’ї Ругон-Маккарів. 

Хоча увесь цикл багатий на суперечності і те, що через 22 роки автор прийшов зовсім до іншого висновку, ніж до того, яке ставив на початку своєї творчості, все ж він не відступав від однієї мети – від об’єктивного і наукового показу дійсності. Ніхто не може зрівнятися з грандіозністю його задуму, документальністю і науковістю, яким Еміль Золя присвятив усе своє життя.

          Родовідне дерево Ругон-Маккари

            Аделаїда Фук. Народилась в Плассані в 1768 р., вийшла заміж за Ругона-садівника. Народила від нього сина в 1787 р. Втрачає чоловіка в 1788 р. Бере коханця Маккара в 1789 р. Від нього народила сина в 1789 р. і доньку в 1791 р. Сходить з розуму і потрапляє до Тюлетського божевільного дому в 1851 р. Нервозна і ексцентрична.

Її діти: 1) П’єр Ругон. Народився в 1787 р. Одружився в 1810 р. на Фелісіте Пюш. Має від неї 5 дітей. Рівновага успадкованих якостей. Середня моральність і фізична схожість з батьками. 2) Урсула Маккар. Народилась в 1791 р. Вийшла заміж в 1810 р. за фабриканта Муре, від якого мала трьох дітей. Померла від чахотки в 1840 р. Успадковані якості не в гармонійній згоді. Перевага моральних якостей і фізична схожість с матір’ю. 3) Антуан Маккар. Народився в 1789 р., вступив в солдати в 1809 р., повернувся після 1815 р., одружився в 1826. на Жозефіні Гаводан, від якої мав трьох дітей; помер в 1851 р. Перевага моральних якостей і фізична схожість з батьком. Спадковий алкоголізм, який перейшов від батька до сина.

Діти П’єра Ругона: 1) Ежен Ругон. Народився в 1811 р. Одружився в 1857 р. на Вероніці Белен д’Оршер. Перевага моральних якостей, честолюбство матері. Фізична схожість з батьком. Міністр. 2) Паскаль Ругон. Народився в 1813 р. Ніякої схожості – ні морального, ні фізичного – з батьками. Поза сімейством. Доктор. 3) Сидонія Ругон. Народилась в 1818 р. Фізична схожість з матір’ю. 4) Аристид Ругон, на прізвисько Саккар. Народився в 1815 р. Одружився в 1836 р. на Анжелі Сикардо, від якої мав двох дітей. Одружився вдруге в 1855 р. на Рене Беро-Дюшатель, яка помирає бездітною в 1867 р. Перевага моральних якостей батька і фізична схожість з матір’ю. Честолюбство матері, зіпсоване користолюбством батька. 5) Марта Ругон. Народилась в 1820 р. Вийшла заміж за двоюрідного брата Франсуа Муре в 1840 р. і померла в 1864 р. Моральна і фізична схожість з бабцею Аделаїдою Фук.

Діти Урсули Маккар: 1) Франсуа Муре. Народився в 1817 р. Одружився в 1840 р. на двоюрідній сестрі Марті Ругон, від якої у нього троє дітей. Фізична схожість з матір’ю. Схожість подружжя. 2) Олена Муре. Народилась в 1824 р. Вийшла заміж в 1841 р. за Гранжана, від якого мала доньку, і втратила його в 1850 р. Фізична схожість з батьком. 3) Сильвер Муре. Народився в 1834 р. Помер в 1851 р.

Діти Антуана Маккара: 1) Ліза Маккар. Народилась в 1827 р. Вийшла заміж за Кеню в 1852 р., від якого мала доньку. Фізична схожість з матір’ю. Ковбасниця. 2) Жервеза Маккар. Народилась в 1828 р. Мала двох дітей від коханця Лантьє, з яким втекла до Парижа. Покинута ним, вийшла заміж в 1852 р. за робочого Купо, від якого мала доньку. Померла від бідності та алкоголізму в 1869 р. Зачата в п’янстві. Праля.

Діти Аристида Ругона: 1) Максим Ругон, на прізвисько Саккар. Народився в 1840 р. Мав сина від служниці. Перевага моральних якостей батька і фізична схожість з матір’ю. 2) Клотильда Ругон. Народилась в 1847 р. Фізична схожість з матір’ю.

Діти Марти Ругон і Франсуа Муре: 1) Октав Муре. Народився в 1840 р. Фізична схожість з батьком. 2) Серж Муре. Народився в 1841 р. Більш визначена моральна і фізична схожість з матір’ю. Розумові здібності батька, які постраждали від патологічного впливу матері. Спадковість нервової напруги, яке переходить в релігійне безумство. Патер. 3) Дезіре Муре. Народилась в 1844 р. Фізична схожість з матір’ю. Спадкова нервова напруга, яка переходить в ідіотизм.

Діти Жервези Маккар від Лантьє і Купо: 1) Клод Лантьє. Народився в 1842 р. Перевага моральних якостей і фізична схожість з матір’ю. Спадкова нервова напруга, яка переходить в геніальність. Живописець. 2) Етьєн Лантьє. Народився в 1846 р. Фізична схожість з матір’ю, потім з батьком. Спадковий алкоголізм, яке переходить в злочинну манію, вбивця. 3) Анна Купо. Народилась в 1852 р. Перевага моральної схожості з батьком. Фізична схожість з матір’ю. Спадковий алкоголізм, який переходить в манію. Втілення розпусти.

Еміль Золя про журналістику

         Еміль Золя 16 років пропрацював у різних газетах. Спочатку таким способом він заробляв собі на хліб. У нелегкі часи починання йому доводилося займатися різним: від рубрики пригод до парламентської хроніки. Він пишався тим, що за 16 років роботи в журналістиці ні на крок не відійшов від своєї мети, не зрадив своєму кредо. Його звинувачували в упередженості й емоційності, але саме через це Золя почулo більшість людей. Він не бачить в переконаності нічого поганого, бо саме вона змусила письменника діяти і змінювати суспільство. Якщо ми згадаємо його всесвітньовідому статтю «Я звинувачую», у якому він захищав несправедливо засудженого капітана Дрейфуса, гострі критичні статті проти встановлених шаблонів і рамок у всіх сферах життя, пристрасні й емоційні листи до друзів, письменників і художників, то побачимо, що письменникові дійсно було що сказати, що він мав свою чітку індивідуальну позицію і сміливо її відстоював. 

         Золя ніколи не був політиком, але  його погляди були небайдужими. Через пресу він захищав істину, яка йому була дорога. Золя переконаний, що епоху створюють письменники і вчені, а не політики. І дійсно, література панує в усі часи: політичний галас з часом вщухає, а літературні твори залишаються.

          Журналістика все ж таки дуже близька до літератури. Не всі літератори журналісти, але всі журналісти мають бути літераторами, вміти володіти словом, «запалювати» серця. Таким був Еміль Золя, який займався одночасно і літературою, і журналістикою, і критикою. У своїй статті «Прощання» він підсумував свою багаторічну роботу у французькій газеті «Фігаро». Яка ж ця пані Журналістика, з якою Золя був тісно знайомий всі 16 років?

           Журналістика – нелегка справа. У ній важко залишатися Людиною з великої літери і не зрадити собі, своїй ідеї, своїм читачам. Більшість звинувачує її за брудну мову, дурість, спустошення душ, за те, що вона вбиває літературу. На перший погляд здається, що це найостанніше ремесло. Що нібито краще займатися найгіршою роботою, але не журналістикою. Працюючи в пресі, іноді можна потонути у людській дурості і недобросовісності. 

            Але її позитивні сторони набагато сильніші. Золя радить стрімголов кидатися в пресу, як кидаються у воду, щоб навчитися плавати. Журналістика – школа мужності, яка загартовує. Золя говорить про сильних людей, які хочуть працювати і чогось досягати. «Нехай вони без остраху йдуть у редакції газет: вони повернуться звідти, як солдати повертаються із походу, – пораненими і загартованими; вони будуть знати свою справу, будуть знати людей», - Золя називає всіх учнями преси. Але учні повинні правильно засвоїти її уроки: вміти скористатися нею, а не дати їй користуватися ними. 

         Незважаючи на всі плюси та мінуси цієї справи, журналістика залишається наче тим першим коханням, до якого хочеться повертатися. Покидаючи її, не можна гарантувати, що покидаєш її назавжди. Це така сила, потребу в якій завжди відчуваєш з тієї хвилини, як осягнув усі її можливості. Навіть якщо вона жорстоко кидає у бруд, навіть якщо вона дурна і брехлива, – вона все одно залишається одним з надійних і дієвих засобів боротьби, до якої звертаєшся щоразу, коли треба вступити в бій. 

Капіталісти XIX ст. у романі «Дамське щастя»

      Роман «Дамське щастя» продовжує знайомити читача з великими соціальними організмами, які любить описувати і насичувати символізмом французький письменник-натураліст Еміль Золя. Цього разу перед нами величезний магазин – прообраз сучасного супермаркету успішного підприємця Октава Муре «Дамське щастя». В чому дамське щастя? – запитає читач. Звичайно ж, у магазині! Ліонський шовк, англійська вовна, ельзаський коленкор, руанський ситець – такі та інші тканини і вироби з них знайде дама ХІХ століття у відділах цього величезного універмагу. Що тоді, що й зараз, ставлення жінок до магазинів не змінилося. Золя блискуче вдалося описати в усіх деталях їхній фанатизм від цієї гігантської машини, у якій варяться клієнтки, готові померти у водоспадах тканин і одягу. 

          Образ власника магазину Муре дуже сильний і яскравий. «Ця людина була більшим євреєм, ніж всі євреї світу»: він побудував цей магазин на жіночих апетитах, якими задовольняв свої. Він розширив свій магазин у цілий гіпермаркет, окрім звичних відділів відкривав читальні секції, дитячі відділи, їдальні, тобто робив усе можливе для того, аби дами буквально поселилися тут і витрачали гроші своїх чоловіків. Він вважав, що продати можна що завгодно, коли вмієш продавати. І Муре зумів це зробити. Ринок і Париж створений із плоті й крові жінок, а всі жінки були в руках Муре. Своїх конкурентів він розорив, а на їхніх уламках побудував новий замок, який, наче зажерливий і казковий людоїд, заволодів усім кварталом. Тобто Октав Муре – син епохи імперіалізму, новий капіталіст, майбутній маркетолог та економіст, який застосовував усі правила успішної торгівлі. 

         Це роман не соціалістичний, на відміну від «Жерміналя», тут Золя оцінив роль капіталістичного підприємця і нові форми господарської організації капіталізму. Нові форми торгівлі замінюють старі, а на зміну слабкому приходить сильне. Автор наділяє Муре оригінальними ідеями, активністю, сміливістю, але й підкреслює його бездушність у ставленні до підлеглих і покупців. Його герой експлуатує клієнтів, впливає на них через рекламу, низькі ціни, і хто б міг подумати, що в далекому 1883 році такі принципи привернення уваги покупців  застосовувались і мали такий успіх!

             Говорити про магазин і описувати всю його роботу було б нудно, тому Золя робить героїнею роману провінційну бідну дівчину Денізу, яка шукає роботу у великому Парижі, щоб прогодувати себе і двох братів, яким вона була за маму. Щось схоже на казки про Попелюшку та гидке каченя. У магазині негарній і невправній працівниці діставалося від колег і покупців. Але з часом гидке каченя стає прекрасним лебедем: твердість її духу, життєрадісність і простота зробили дівчину чарівною й вишуканою. Вона пробиває собі дорогу чесною працею, стає впливовою, її починають поважати і слухатися її.  

             А ще більшу захопливість роману надає історія кохання Муре і Денізи. Щоправда, на фоні такого гігантського організму як магазин, порушеної теми природного відбору, всіх названих вад суспільства (цинізму, розпусти, байдужості, конкуренції тощо), ця наївна і неправдоподібна історія здається не такою яскравою. Невже можна володіти всім Парижем, а помирати від того, що якась провінційна бідачка відмовила йому? Всі ефектні працівниці  магазину були його трофеями, вони його розважали і з часом набридали. Звичайно, відмова Денізи ще більше змусила Муре домагатися її. Вона його кохала, таємно захоплювалася ним, але погодитись через свої принципи змогла тільки в кінці роману. Муре мучиться, марніє, йому скрізь ввижається Деніза, і така впливова людина-підприємець як Муре, плаче через неї, наче дитина. Любов часом жорстока і дуже дивна річ, але у романі ця лінія малопомітна.

         «Дамське щастя» – гімн на честь підприємницького чоловіка Октава Муре і жінки Денізи Бодю, яка покращила умови працівників магазину. Цей роман пахне жінкою, він захоплює імпресионістичністю описів усіляких ганчірок, від яких мліє прекрасна половина людства. Жіночий роман, який написав чоловік, занурить жінку в інтриги та плітки, потішить її історіями про Попелюшку, її страждання через кохання, принесе багато задоволення від ніжного шовку, але і співчуття через бідне становище жінок-працівниць того часу, коли чесною працею практично неможливо заробити собі на життя. А після прочитання роману кожна читачка відкриє для себе своє дамське щастя.

Еміль Золя - критик мистецтва

         Еміль Золя вважає, що критик і письменник мають тотожні завдання. Критика повинна мати мету, знати, до чого вона йде. Критик повинен боротися за свою ідею! «Критики – музиканти, кожен з яких виконує свою мелодію на тому страхітливому кошачому концерті, який вони разом розігрують, де чують тільки свій інструмент», - Золя має на увазі те, що твори мистецтва сприймаються і оцінюються кожним по-різному. Думка ж Золя як критика про мистецтво - суто індивідуалістична. Він стояв за темперамент і боровся з натовпом; справжнім витвором мистецтва вважав шматок дійсності, побачений через темперамент художника, його індивідуальне сприйняття світу. 

         Саме тому йому були близькі ідеї імпресіоністів, роботи яких не були схожі на роботи представників традиційного живопису. Імпресіоністи вміло поєднали особистість і науковість, зобразили природу такою, якою самі її сприйняли, не орієнтуючись на шаблони, нав’язані певними школами. Імпресіоністи лише потім отримали назву свого напряму, а в часи Золя вони були відкинуті, бо сприймалися сучасниками як посміховиська, які вражали не схожістю своїх картин зі встановленими зразками. Тому Золя вважав себе прибічником лише людської правди, а не певної школи, яка посягає на творчу свободу людини. Як він казав, термін «реалізм» нічого для нього не значить, він лише стверджував, що реальне повинне підкорятися темпераментові. Еміль Золя нагадує Діогена, який вдень з вогнем шукав людину, так і він у мистецтві шукає людей, самобутніх і сильних темпераментів. У кожній картині Золя бачить не картину, а обличчя людини – правдиве, оригінальне і близьке до життя. Його вражає не дерево, не запропонована сцена, а художник, якого він бачить у творі, який в змозі створити, поряд з Божим світом, свій власний світ, який неможливо забути і який можна впізнати скрізь. 

            Глядачі бачать у картині лише сюжет, який здатний вразити. Золя вимагає не хтивих видінь чи жахаючих кошмарів, а того, щоб художник виявив самого себе, щоб малював, творив людей, а не їх примарні подоби. Сучасні йому художники – поети, які пишуть оди для Польщі чи Клеопатри, їхні «віршики» мають типові назви «Перші ласки», «Відмінний апетит», «Бабусині друзі», «Драже на хрестинах» тощо. А полотна Моне, Мане, Пісаро, Ренуара, Дега, Фантена, Гільме, Добіньї, Коро та інших «не типових» різко виділяються з-поміж інших, що аж схожі на провали у стіні Салону художників. Їхні роботи кричущі в той час, як решта лише «стиха щось белькоче». Але ж мистецтво не може бути в усі часи однаковим, бо життя і його ідеали не стоять на місці. Золя вважав мистецтво продуктом життєдіяльності людини, виділенням його організму. Людське тіло змінюється в залежності від клімату і умов існування, і, відповідно, змінюється і його секреція.

           Відхилення робіт майбутніх імпресіоністів для виставки у Салоні 1866 року спонукало Золя стати на захист справжнього мистецтва, яке так спотворювали журі Салону. У ньому не було представлено реалізму - його навмисне сховали. Натомість Салон надав мистецтву лоску і прилизаності; воно отримало вигляд «добропорядного буржуа в домашніх капцях і білій сорочці». Сучасне мистецтво стало спритним ремеслом без індивідуальності і самобутності, користолюбним прислужництвом, яке Золя зневажав. «Ремісники – завтрашні мерці», - вважав Золя. Але він вірив у сучасну епоху, яка працює та шукає. І він не хотів, щоб пересічність і могутні таланти змішувались в одну купу, а в Салоні ці таланти взагалі витіснялись. 

           Золя у своїх статтях виступає на захист Мане – щирого живописця, індивідуального за своєю природою. Але більшість його сприйняла як дивака, який нібито смішив усіх своїми «карикатурами». Золя напророкував йому всесвітню відомість і те, що через кілька десятків років його «карикатури» продаватимуться в 10-20 разів дорожче. Новаторством Мане є простота і точність у його картинах, суха, але чаруюча грація, єдність і сила. Він не вміє оспівувати і філософствувати, а вміє живописати. Поряд із Салонними роботами, його полотна ніби врізаються у стіни, виділяються серед більшості солодкавих виробів модних живописців-художників. Серед цих молочних рік витвори Мане набувають присмак гіркоти, а кондитерські вироби у сусідстві з ними здаються ще більше нудотними і прикрашеними. Від його картини «Сніданок на траві», де сидить оголена жінка і два чоловіка в костюмах, віяло силою та зухвалістю. Звичайно ж, більшість побачила непристойність, вона побачила тільки сюжет і не заглянула глибше. Двох друзів Золя і Сезанна приємно вразила ця робота. Золя побачив відверте відтворення неприкрашеної дійсності і зневагу над обмеженістю купки людей. Сезанн оцінив нове бачення Мане і його техніку, яка передає атмосферу місця за допомогою теплої гамми кольорів. 

"Сніданок на траві", Е. Мане, 1862 р.

            З часом Золя розчаровується у тій новій школі, в яку вірив і за існування якої боровся. Мане, Моне, Пісаро стали копіювати, наслідувати, доводити до абсурду, зловживати їхніми прийомами (теорією рефлексів і розкладанням кольору в живописі), письменник бачить на сучасному полі мистецтва масове засилля містицизму. «Я бачив, як було кинуте в землю насіння, - а тепер спостерігаю за страхітливими жнивами. І ось я від жаху відсахнувся», - сумно підводить підсумки своєї мистецько-критичної роботи Золя. Імпресіоністи стали модними і тому втратили елементарний здоровий глузд. Але він не вважає свою минулу працю марною. У численних мистецько-критичних статтях, які увійшли до збірок «Що я ненавиджу», «Мій салон», «Новий похід», Золя реагував на болючі питання сучасності і боровся за становлення справжнього живопису, чим накликав на себе негатив публіки. Він вірив в те, що справжні таланти не гинуть від однієї відмови, але захищав їх тому, бо вважав це справедливим.

До дня народження Еміля Золя

2 квітня цього року Емілеві Золя виповнилося 172 роки. Хоча помер він 110 років тому, але його ім’я настільки міцно закарбувалося у світовій літературі, що і донині не втрачає своєї популярності. До Золя звертаються як натуралісти-початківці, так і досвідчені теоретики й практики, його досвіду вчаться багато журналістів та критиків, його романами зачитуються прості люди. 

            Бідне життя без батька, часті переїзди, зміни навчальних закладів, насмішкувате ставлення однокласників негативно впливали на нервову і чутливу натуру Еміля Золя. Він був короткозорим і шепелявим, що певною мірою змусило його закритися від оточення, більше мріяти, творити. Париж, на перший погляд холодний, сірий, дощовий, з похмурими перехожими, відірвав хлопчака від сонячного півдня Франції, до якого Золя так звик. Навчання не приносило радості, майбутній письменник двічі намагався здати екзамени на бакалавра і це йому не вдалося. У листі до Сезанна він пише, що бачить своє майбутнє чорним і непроглядним, йому хочеться відступити, йому ні на кого покластися, скрізь лише байдужість і презирство. «Я не отримав освіти, не вмію навіть правильно говорити французькою, я невіглас…», - Еміль Золя пригнічений своїми невдачами.

            А більше всього його пригнічувало те, що не маючи освіти і роботи, він цим обтяжує матір. Його ніхто не хотів брати на роботу: «Я довго оббивав пороги, ходив із одної контори до іншої… І я, розгублений, поспішаю піти, засмучуючись через те, що нічого не досяг, і радіючи тому, що не доведеться залишатися в цій мерзенній дірі». Мабуть, така доля всіх творчих людей без знайомств та грошей. Нарешті, у видавництві Ашетт Золя знайшов роботу пакувальника книг, а вечорами писав романтичні вірші і поеми. У цей період молодий Золя роздумує, ким йому стати – співцем з піднятим до неба поглядом чи уїдливим свідком століття, який буде звинувачувати людей, усе суспільство у їхніх вадах? Неважко здогадатись, який насправді шлях обрав письменник – «совість нації», як справедливо його назвав Анатоль Франс.

            Почавши в Ашетта пакувальником, Золя через три роки стає не тільки завідуючим відділом, але й активним журналістом. Він працює у різних газетах, знайомиться з багатьма літераторами, виступає на захист нового живопису  - школи імпресіоністів (Курбе, Мане, Моне та інших), пише автобіографію «Сповідь Клода». У листі до Антоні Валабрега він роздумує на тему трьох екранів (класичного, романтичного, реалістичного), на які проектується письменник. Його більше приваблює реалістичний екран – звичайне віконне скло, тонке, чисте, яке претендує на таку прозорість, що дозволить відтворити усе без прикрас. Згодом, у романі «Тереза Ракен», письменник приходить до натуралізму. Тут він зобразив своїх героїв з точністю природознавця, який описує тварину, її реакції. У 27 років Еміль з гордістю усвідомив, що вчений задушив у ньому поета. Роман «Тереза Ракен» став відомим у Росії, де Золя любили, а М. Михайловський навіть назвав його «наполовину російським письменником».

            Після першого серйозного роману автор став помітним у літературному світі. З цього часу думки щодо творів цієї людини різко стали протилежними: його або звинувачують в аморальності, порнографічності, або навпаки, захоплюються точністю показаних темпераментів, сутностей людей. Він ввів у літературу «фізіологічну людину», на що в той час було табу.

            Вершиною його творчості став двадцятитомний цикл романів «Ругон-Маккарів», в якому показав сучасну йому Францію з усією всебічністю і повнотою. Досліджуючи всі прошарки населення (фінансову і торгівельну буржуазію у романах «Гроші», «Черево Парижа», «Дамське щастя», робітників у романах «Жерміналь» та «Пастка», церковників у «Завоюванні Плассана», політиків у «Його високість Ежен Ругон», воєнних в «Розгромі» тощо), їхні вади, достоїнства, звички, автор пішов стопами Бальзака. «Що за людина! Він усе століття підім’яв під себе. Як на мене, так і Віктор Гюго, і всі решта поряд з ним бліднуть», - у захваті пише до Антоні Валабрега. Але відмінністю Золя було те, що він описав не все сучасне суспільство, а лише одну сім’ю, яка змінюється в залежності від зовнішнього середовища і яка підтверджує теорію спадковості. Головним завданням вбачав залишатися чистим натуралістом, справжнім фізіологом без вигадок. Його улюбленими творами були праці про походження видів Дарвіна, про позитивізм Тена, про спадковість Люка Бернара і медицину Клода Бернара, про криміналістику і психіатрію Ламброзо. Романи Золя жанрово видозмінювались: від соціальних романів різних відтінків до психологічних, навіть детективних. Новаторство Золя в тому, що він створив і майстерно описав великі соціальні організми (ринок Парижа, величезний магазин «Дамське щастя», шахту, поїзд і залізну дорогу тощо), створив образ натовпу, його сприйняття,  його колективну психологію.

            Еміль Золя – художник великих полотен. «Ругон-Маккари» був не єдиним циклом автора. Були також цикли «Три міста», «Чотири Євангелія», поетичні трилогії «Любовна комедія», збірки новел «Казки Нінон», повістей «Меданські вечори», нарисів і статей «Натуралізм в театрі», «Наші драматурги», «Експериментальний роман», «Що я ненавиджу», «Романісти-натуралісти», «Кампанія», «Літературні документи», «Мій салон» та багато інших. У своїх статтях він сформував теорію експериментального роману, свої погляди на мистецтво, літературу, натуралізм як метод, роль художника в суспільстві, політичне і суспільне життя Франції.

            Золя відомий як творець «Меданської групи», до якої входили його друзі митці та літератори. Також Золя знають як захисника несправедливо засудженого єврея, капітана Дрейфуса. Для Європи Золя став символом письменника-інтелігента, громадянина, борця: «Моя справа вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильним співучасті. Не можна допускати, щоб нахабно зневажалися права людини». В роки свого життя він встиг полюбитися росіянам, працювати і друкуватись у них. Нарешті, в честь нього виник новий термін «золяїзм»…

            Можна багато говорити про значення Золя як письменника, журналіста, публіциста, критика, також варто відзначити його захоплення поезією і фотографією. Здається, він охопив все, що можна було осягнути і написати про це. Він прекрасно знав те, що брався описувати: фінансові афери, духовенство, художників, взагалі всю грабіжницьку епопею і розпад буржуазії. Щоденна праця і творче кредо письменника «ні дня без рядка» говорять про широку натуру і великий талант митця.

            «Письменник неприборканого запалу» (А. Лану), «найбільший лірик нашого часу», який був «етапом у свідомості людства» (А. Франс), його творам притаманні «нещадність реалізму з мужністю політичних дій» (Л. Арагон), він «гонить фрази стадами, керує безліччю сторінками, масами людей, речей і думок» (А. Барбюс) – так захоплено відгукуються про нього і його творчість критики. Його послідовниками стало багато американських, європейських та вітчизняних митців та літераторів. Його манеру опису перейняло багато кінорежисерів. Я погоджуюсь зі словами А. Барбюса, який сказав, що «треба ставити цю велику тінь не позаду нас, а перед собою… повернути її не до XIX століття, а до XX і до майбутніх століть».