2 квітня цього року Емілеві
Золя виповнилося 172 роки. Хоча помер він 110 років тому, але його ім’я
настільки міцно закарбувалося у світовій літературі, що і донині не втрачає
своєї популярності. До Золя звертаються як натуралісти-початківці, так і досвідчені
теоретики й практики, його досвіду вчаться багато журналістів та критиків, його
романами зачитуються прості люди.
Бідне
життя без батька, часті переїзди, зміни навчальних закладів, насмішкувате
ставлення однокласників негативно впливали на нервову і чутливу натуру Еміля
Золя. Він був короткозорим і шепелявим, що певною мірою змусило його закритися
від оточення, більше мріяти, творити. Париж, на перший погляд холодний, сірий,
дощовий, з похмурими перехожими, відірвав хлопчака від сонячного півдня
Франції, до якого Золя так звик. Навчання не приносило радості, майбутній
письменник двічі намагався здати екзамени на бакалавра і це йому не вдалося. У
листі до Сезанна він пише, що бачить своє майбутнє чорним і непроглядним, йому
хочеться відступити, йому ні на кого покластися, скрізь лише байдужість і
презирство. «Я не отримав освіти, не вмію навіть правильно говорити
французькою, я невіглас…», - Еміль Золя пригнічений своїми невдачами.
А
більше всього його пригнічувало те, що не маючи освіти і роботи, він цим
обтяжує матір. Його ніхто не хотів брати на роботу: «Я довго оббивав пороги,
ходив із одної контори до іншої… І я, розгублений, поспішаю піти, засмучуючись
через те, що нічого не досяг, і радіючи тому, що не доведеться залишатися в цій
мерзенній дірі». Мабуть, така доля всіх творчих людей без знайомств та грошей.
Нарешті, у видавництві Ашетт Золя знайшов роботу пакувальника книг, а вечорами
писав романтичні вірші і поеми. У цей період молодий Золя роздумує, ким йому
стати – співцем з піднятим до неба поглядом чи уїдливим свідком століття, який
буде звинувачувати людей, усе суспільство у їхніх вадах? Неважко здогадатись,
який насправді шлях обрав письменник – «совість нації», як справедливо його
назвав Анатоль Франс.
Почавши
в Ашетта пакувальником, Золя через три роки стає не тільки завідуючим відділом,
але й активним журналістом. Він працює у різних газетах, знайомиться з багатьма
літераторами, виступає на захист нового живопису - школи імпресіоністів (Курбе, Мане, Моне та
інших), пише автобіографію «Сповідь Клода». У листі до Антоні Валабрега він
роздумує на тему трьох екранів (класичного, романтичного, реалістичного), на
які проектується письменник. Його більше приваблює реалістичний екран –
звичайне віконне скло, тонке, чисте, яке претендує на таку прозорість, що
дозволить відтворити усе без прикрас. Згодом, у романі «Тереза Ракен»,
письменник приходить до натуралізму. Тут він зобразив своїх героїв з точністю
природознавця, який описує тварину, її реакції. У 27 років Еміль з гордістю
усвідомив, що вчений задушив у ньому поета. Роман «Тереза Ракен» став відомим у
Росії, де Золя любили, а М. Михайловський навіть назвав його «наполовину
російським письменником».
Після
першого серйозного роману автор став помітним у літературному світі. З цього
часу думки щодо творів цієї людини різко стали протилежними: його або
звинувачують в аморальності, порнографічності, або навпаки, захоплюються
точністю показаних темпераментів, сутностей людей. Він ввів у літературу
«фізіологічну людину», на що в той час було табу.
Вершиною
його творчості став двадцятитомний цикл романів «Ругон-Маккарів», в якому
показав сучасну йому Францію з усією всебічністю і повнотою. Досліджуючи всі
прошарки населення (фінансову і торгівельну буржуазію у романах «Гроші»,
«Черево Парижа», «Дамське щастя», робітників у романах «Жерміналь» та «Пастка»,
церковників у «Завоюванні Плассана», політиків у «Його високість Ежен Ругон»,
воєнних в «Розгромі» тощо), їхні вади, достоїнства, звички, автор пішов стопами
Бальзака. «Що за людина! Він усе століття підім’яв під себе. Як на мене, так і
Віктор Гюго, і всі решта поряд з ним бліднуть», - у захваті пише до Антоні
Валабрега. Але відмінністю Золя було те, що він описав не все сучасне
суспільство, а лише одну сім’ю, яка змінюється в залежності від зовнішнього
середовища і яка підтверджує теорію спадковості. Головним завданням вбачав
залишатися чистим натуралістом, справжнім фізіологом без вигадок. Його
улюбленими творами були праці про походження видів Дарвіна, про позитивізм
Тена, про спадковість Люка Бернара і медицину Клода Бернара, про криміналістику
і психіатрію Ламброзо. Романи Золя жанрово видозмінювались: від соціальних
романів різних відтінків до психологічних, навіть детективних. Новаторство Золя
в тому, що він створив і майстерно описав великі соціальні організми (ринок
Парижа, величезний магазин «Дамське щастя», шахту, поїзд і залізну дорогу тощо),
створив образ натовпу, його сприйняття, його колективну психологію.
Еміль
Золя – художник великих полотен. «Ругон-Маккари» був не єдиним циклом автора.
Були також цикли «Три міста», «Чотири Євангелія», поетичні трилогії «Любовна
комедія», збірки новел «Казки Нінон», повістей «Меданські вечори», нарисів і
статей «Натуралізм в театрі», «Наші драматурги», «Експериментальний роман», «Що
я ненавиджу», «Романісти-натуралісти», «Кампанія», «Літературні документи»,
«Мій салон» та багато інших. У своїх статтях він сформував теорію
експериментального роману, свої погляди на мистецтво, літературу, натуралізм як
метод, роль художника в суспільстві, політичне і суспільне життя Франції.
Золя
відомий як творець «Меданської групи», до якої входили його друзі митці та
літератори. Також Золя знають як захисника несправедливо засудженого єврея,
капітана Дрейфуса. Для Європи Золя став символом письменника-інтелігента,
громадянина, борця: «Моя справа вимагає, щоб я висловився, мовчання було б
рівносильним співучасті. Не можна допускати, щоб нахабно зневажалися права
людини». В роки свого життя він встиг полюбитися росіянам, працювати і
друкуватись у них. Нарешті, в честь нього виник новий термін «золяїзм»…
Можна
багато говорити про значення Золя як письменника, журналіста, публіциста,
критика, також варто відзначити його захоплення поезією і фотографією.
Здається, він охопив все, що можна було осягнути і написати про це. Він
прекрасно знав те, що брався описувати: фінансові афери, духовенство,
художників, взагалі всю грабіжницьку епопею і розпад буржуазії. Щоденна праця і
творче кредо письменника «ні дня без рядка» говорять про широку натуру і
великий талант митця.
«Письменник
неприборканого запалу» (А. Лану), «найбільший лірик нашого часу», який був
«етапом у свідомості людства» (А. Франс), його творам притаманні «нещадність
реалізму з мужністю політичних дій» (Л. Арагон), він «гонить фрази стадами, керує
безліччю сторінками, масами людей, речей і думок» (А. Барбюс) – так захоплено
відгукуються про нього і його творчість критики. Його послідовниками стало
багато американських, європейських та вітчизняних митців та літераторів. Його
манеру опису перейняло багато кінорежисерів. Я погоджуюсь зі словами А. Барбюса,
який сказав, що «треба ставити цю велику тінь не позаду нас, а перед собою…
повернути її не до XIX століття, а до XX і до майбутніх століть».
Немає коментарів:
Дописати коментар