Еміль Золя про журналістику

         Еміль Золя 16 років пропрацював у різних газетах. Спочатку таким способом він заробляв собі на хліб. У нелегкі часи починання йому доводилося займатися різним: від рубрики пригод до парламентської хроніки. Він пишався тим, що за 16 років роботи в журналістиці ні на крок не відійшов від своєї мети, не зрадив своєму кредо. Його звинувачували в упередженості й емоційності, але саме через це Золя почулo більшість людей. Він не бачить в переконаності нічого поганого, бо саме вона змусила письменника діяти і змінювати суспільство. Якщо ми згадаємо його всесвітньовідому статтю «Я звинувачую», у якому він захищав несправедливо засудженого капітана Дрейфуса, гострі критичні статті проти встановлених шаблонів і рамок у всіх сферах життя, пристрасні й емоційні листи до друзів, письменників і художників, то побачимо, що письменникові дійсно було що сказати, що він мав свою чітку індивідуальну позицію і сміливо її відстоював. 

         Золя ніколи не був політиком, але  його погляди були небайдужими. Через пресу він захищав істину, яка йому була дорога. Золя переконаний, що епоху створюють письменники і вчені, а не політики. І дійсно, література панує в усі часи: політичний галас з часом вщухає, а літературні твори залишаються.

          Журналістика все ж таки дуже близька до літератури. Не всі літератори журналісти, але всі журналісти мають бути літераторами, вміти володіти словом, «запалювати» серця. Таким був Еміль Золя, який займався одночасно і літературою, і журналістикою, і критикою. У своїй статті «Прощання» він підсумував свою багаторічну роботу у французькій газеті «Фігаро». Яка ж ця пані Журналістика, з якою Золя був тісно знайомий всі 16 років?

           Журналістика – нелегка справа. У ній важко залишатися Людиною з великої літери і не зрадити собі, своїй ідеї, своїм читачам. Більшість звинувачує її за брудну мову, дурість, спустошення душ, за те, що вона вбиває літературу. На перший погляд здається, що це найостанніше ремесло. Що нібито краще займатися найгіршою роботою, але не журналістикою. Працюючи в пресі, іноді можна потонути у людській дурості і недобросовісності. 

            Але її позитивні сторони набагато сильніші. Золя радить стрімголов кидатися в пресу, як кидаються у воду, щоб навчитися плавати. Журналістика – школа мужності, яка загартовує. Золя говорить про сильних людей, які хочуть працювати і чогось досягати. «Нехай вони без остраху йдуть у редакції газет: вони повернуться звідти, як солдати повертаються із походу, – пораненими і загартованими; вони будуть знати свою справу, будуть знати людей», - Золя називає всіх учнями преси. Але учні повинні правильно засвоїти її уроки: вміти скористатися нею, а не дати їй користуватися ними. 

         Незважаючи на всі плюси та мінуси цієї справи, журналістика залишається наче тим першим коханням, до якого хочеться повертатися. Покидаючи її, не можна гарантувати, що покидаєш її назавжди. Це така сила, потребу в якій завжди відчуваєш з тієї хвилини, як осягнув усі її можливості. Навіть якщо вона жорстоко кидає у бруд, навіть якщо вона дурна і брехлива, – вона все одно залишається одним з надійних і дієвих засобів боротьби, до якої звертаєшся щоразу, коли треба вступити в бій.