«Радість життя» наштовхнула мене на думки щодо вищої людської цінності –
життя, сенс якого й досі чітко не визначений. Як треба жити, щоб отримувати від
кожного дня задоволення, від людей, з якими живеш, від справ, якими займаєшся?
Як взагалі знайти «свою» справу і не помилитися в її виборі?
Повернімося
до самого роману Еміля Золя. Цей твір, у порівнянні з іншими, дихає позитивом,
хоча й відлякує занадто реалістичними і болючими описами. Сюжет дещо нагадує відомі
всім казки про злу тітку, яка всіляко знущається над своєю небогою. Цього разу
сім’я Шанто робила вигляд, що
приймає до себе з простягнутими руками маленьку дівчину Поліну, яка залишилася
без батьків, але з великим спадком. Доброта дівчини вражала всіх, і здавалося
б, нічого дивного у поведінці старого Шанто, якого подагра зробила калікою, і люб’язної
тітки, його дружини, не було. Лише служниця Вероніка діяла на мене негативно
своєю нервовістю та підозрою до Поліни. Дівчина росла, і лише самоосвіта
зробила її розумною в деяких речах (в медицині: книги цієї тематики заборонялося
читати, а сама тітка виховувала дівчину в релігійному дусі), а життя – мудрою. Вона
одна могла стерпіти муки старого Шанто, від якого в усіх йшла голова обертом.
Лиш Поліна легкою вдачею та доброю душею змогла втішати немічного своєю
присутністю.
Життя
тривало, Поліна дорослішала у сім’ї, яка мала сина Лазара. Приємно читати сторінки, у яких описується
зародження кохання після спільно прожитого дитинства між кузенами. Були надії,
що вони одружаться і житимуть щасливо. Але справжня сутність тітки, яка
потихеньку розікрала весь спадок Поліни, активно пліткувала про неї, зрештою,
відібрала призначеного їй Лазара, з яким обіцяла одружити, і звела його з Луїзою
– гостею родини, вбивала мою надію. Та і Лазар, на мій погляд, здавався зовсім
не тією людиною, яка була потрібна життєрадісній та люблячій Поліні. «Люблячій»
─ вона його любила, тому логіка у такому випадку відсутня…
Описувати
всі біди я не буду. Якщо зацікавило, чим закінчився любовний трикутник Поліни,
Луїзи і Лазара, як справедливість розсудила Поліну і її тітку, а найголовніше,
яка роль Вероніки була відведена в романі, читайте обов’язково – не пошкодуєте!
Я
лише хочу дати характеристику героям Лазарові і Поліні. Лазар не викликає
ніяких позитивних емоцій, навіть співчуття… Ця слабка людина завжди страждала
від нудьги. Він не мав мети, не смакував радості життя, якій віддавалась
Поліна. Сумніваюся у тому, що він кохав Поліну і Луїзу. Ця людина думала лише
про себе, сповідуючи руйнівну філософію Шопенгауера. Це правда, що від нудьги і
лінощів починається страждання, руйнування особистості, розчарування у всьому.
Всі свої справи Лазар так і не зміг завершити… Я б почувала себе дуже незручно
на його місці, якби все за мене робила дівчина, буквально опікувалася дорослим
чоловіком, як дитиною. Він навіть дитині своїй не радів, бо вважав, що немовля
теж скоро помре, тому навіщо він прийшов в цей світ… Це дійшло до абсурду. Я вражаю,
що він зробив свою родиною нещасною, адже нічим для неї не жертвував, нічим не
був вдячний, навіть не слухав розумних порад.
А Поліна своєю щирою посмішкою
пом’якшувала нервову атмосферу, у якій жили Шанто. Дівчина була створена для
того, щоб піклуватися про інших, що і довела у ставленні до старого, до тітки,
до Луїзи, до її маленького сина, до всіх жителів їхнього морського поселення. Поліна
доклала усіх зусиль та вмінь у створенні щасливої сім’ї навколо себе. Лазар
визнав, що дівчина постійно жертвувала собою, своїми бажаннями, своїм коханням:
«Немає в житті нічого, окрім сердечної радості і доброти, інше – суцільний жах».
Поліна присвятила своє життя боротьбі з людськими стражданнями, хоча повністю
їх не поборола, але вона була тією з’єднуючою речовиною, яка лагодила
пошкоджені місця. Саме в її діяльності і була радість того життя, яке було для
нею блаженством після пережитих страждань.
Варто згадати старого Шанто і
служницю Вероніку. Роман закінчується самогубством Вероніки і словами старого: «Вбити
себе – яка дурість». І це сказав нещасний каліка, якого всі, окрім Поліни,
намагалися ігнорувати, якого звинувачували у всіх бідах. Вероніка хоч і була
здоровою, але проявила менше мужності. Надзвичайний контраст.
Щодо майстерності автора. Хоч
у нього сюжет часто повільний, без активної дії, але опис всіх деталей
неперевершений. Опис моря, біля якого жили Шанто, створює атмосферу його
присутності. Я люблю море, і уявляю, якими здоровими і засмаглими були люди,
які проживали поблизу нього.
Детальний опис народження
нового життя і розставання з цим життям, виникнення і згасання пристрасті і кохання
роблять дію більш менш динамічною і напруженою. Певний осад після прочитання є,
адже вийшло зовсім не так, як я передбачала. Цим роман і є цікавішим, у цьому і
є його унікальність. Життя – це страждання, але не варто в такому разі опускати
руки і ставати тягарем для оточуючих. Жити – значить ворушитись, навіть якщо не
змінювати всесвіт, то хоча б змінювати на краще своє життя і життя близьких.
Немає коментарів:
Дописати коментар