Назва «Сторінка кохання», яка
так не схожа на інші назви романів Золя («Людина-звір», «Пастка», «Черево
Парижа» тощо), обіцяла мені можливість поринути у багатосюжетний пристрасний роман
з надзвичайною психологією. Чесно кажучи, сподівання мої не справдилися. Автор
пропонує коротку історію кохання, яке герої постійно приглушували в собі,
розбавляючи пісний сюжет численними традиційними описами Парижа та пустими
балачками героїв. Дія повільна і дуже затягнута. А кінцівка взагалі
розчарувала. Отаку вирвану з життя, зім’яту сторінку кохання я отримала. Коротше
кажучи, цей роман у порівнянні з іншими виявився дещо слабким.
Стосовно сюжету. Головна героїня Елен – вдова, яка жила
зі своєю 12-річною донькою Жанною у великому та зовсім незнайомому їй Парижі. З
перших сторінок вражає неспокій вдови через хворобу дівчини, яка була
спадковою. Жанна була занадто слабкою, що шанси на її довге життя були
мінімальними. Отак і жили: зовсім усамітнившись у цьому прекрасному і
романтичному місті.
Оживляє сюжет поява лікаря Деберля, який жив поряд
зі своєю дружиною. Він постійно допомагав у лікуванні дівчини, підтримував
Елен. Цей чоловік здавався галантним та порядним майже протягом усього роману. Його
дружина Жюльєтта була світською дамою, через яку Золя прекрасно передав дух
тогочасної буржуазії, що й дозволяє відносити цей роман до циклу «Ругон-Маккари».
Елен була порівняно відлюдкуватою та доброю: допомагала бідним (тітці Фетю, яка
постійно жалілася і користалася з доброти Елен), щиро ставилася до своїх
сусідів, що не скажеш про ставлення Жюльєтти до Елен: воно змінювалося зі
швидкістю моди.
В душі Елен і доктора Деберля почало зароджуватися
кохання: вони не знали одне одного, але пристрасть нещадно запалювала їхня
серця. Зовні вони намагалися бути розсудливими та холодними, зовсім не видаючи
себе. Але Жанна, як і всі інші малі діти, дуже чутливі: вона відчула те, що
єдину маму відбирають спершу думки Елен про лікаря, а потім і її щоденні походи
до нього. Дівчина занадто ревнувала і була дуже вередливою, що й викликало моє
роздратування. Мати теж має право на щастя, особливо якщо вона самотня вдова з
тяжкохворою дитиною. Вона переживала через Жанну, намагалася зробити як краще,
але дитина цього не розуміла, вона зреклася матері, сказавши, що самотня і що
мати їй більше не потрібна. Цей надзвичайний егоїзм, який посилювався з новими
приступами хвороби, зовсім занапастив Жанну: вона відкрила вікно, щоб серйозно
застудитися…
Що ж заслуговує на найбільшу увагу в цьому романі? Звичайно,
це почуття Елен, які пробуджували в ній жінку, і саме ставлення до такого явища
як кохання. Вона вважала, що голосні зізнання можуть тільки зашкодити: мріяла лікаря
кохати, але ніколи не говорити про це йому, а задовольнятися тим, що вони про
це знають. Пристрасть визрівала в ній у ті довгі вечори, які вона проводила зі
своїми друзями; пристрасть визрівала в той час, коли вона усамітнювалась від
усіх, обличчя до обличчя з Парижем; пристрасть визрівала у ній кожного разу,
коли вона дивилася у вікно і мріяла.
Історія таємного кохання закінчилася трагічно:
Жанна померла, а лікар зі своєю дружиною народили ще одну дитину і почувалися щасливими,
як ніби нічого й не ставалося. Відчувається, що донька не пробачила матір: губи
скривилися на мертвому обличчі злопам’ятної дитини.
От така собі сторінка кохання на фоні вічно
прекрасного Парижа. Відчувається те, як автор любив своє місто, з якою ніжністю
описував вулички, набережні, мости, алеї та проспекти, собори і в сонце, і в
дощ, і при сході сонця, і при його заході. Париж був чужим і незнайомим Елен
так, як і сам лікар, якого вона не знала, живучи кілька років у цьому місті.
Немає коментарів:
Дописати коментар