У провінційному містечку Плассан,
яке має 3 ворогуючі квартали, киплять політичні пристрасті. Корисливі та
лицемірні міщани, буржуазні дами в мереживах, розпусна молодь варяться у цьому
плассанському болоті, яким орудують політики разом з духовенством.
Перед нами будинок сім’ї Муре:
порядної Марти і її чоловіка-пліткаря Франсуа, їхніх дітей Сержа, Октава і
Дезіре, сварливої служниці Рози. Буденність цієї сім’ї перериває поява абата
Фожа - людини тихої та непомітної, яка
внесла у життя родини таємничий дух. Увага прискіпливого Франсуа Муре
приковується до абата і переходить всі межі – Муре починає стежити за
святенником, підозрюючи його в якихось таємних недобрих справах. Замкнутий абат
усамітнився на третьому поверсі будинку так, що Муре його бачив дуже рідко.
Кімната Фожа, як і сам абат, німа, холодна, непроникна і жодна порошинка не
могла б розповісти про його життя, що більше розпалювало уяву Муре.
Так, підозри Франсуа не
видалися марними. Марта просто обожнювала абата – авантюриста, посланця
Імперії, який мав у своїх планах підкорити увесь Плассан бонапартистською
партією. Франсуа уїдливо докоряє цим дружині, але та була засліплена вдаваною
побожністю абата, його силою і владою. Невіруюча раніше Марта підкорилась йому
і збожеволіла від релігійних галюцинацій. Він володів набожною жінкою, орудував
нею, наче м’яким воском. «Вона б пішла жебрати, якби він їй звелів» - ось на що
здатна жінка, яка вже не керується розумом.
Марта віддає весь свій час
релігійному фанатизмові, присвячує себе добрим справам, які були так вигідні
Фожа, забуває про сім’ю, її чоловік стає відлюдкуватим, зрештою, все
«небайдуже» оточення його звинувачує у побоях Марти і запроторює у божевільному
домі, а дітей вивозить до родичів (про долі дітей дізнаємося з наступних
романів Золя «Дамське щастя» і «Провина абата Муре»). Будинок Муре вже не той
сімейний і тихий куточок, а лицемірне і корисливе гніздо, яким володів абат.
Його політичні плани повільно
виконуються. Він відновив свою репутацію, навіть більше, став центральною
фігурою містечка. Тепер він ходить посеред вулиці, на сонці, яке освітлює його
нову сутану. Тепер кожна буржуазна дама вважає честю сповідуватись в нього. Він
створює притулок для дівчат і молодіжний клуб для хлопців, завойовуючи цим
симпатію більшості. Йому це блискуче вдається! Всі ворогуючі квартали жертвують
гроші, а він досі вдає з себе прибічника партії чесних людей, і ніякої
іншої.
Всі жителі Плассана: спритний,
але боягузливий єпископ Русело, пліткар вікарій Феніль, заздрісні Труші і Палок
та багато-багато інших героїв роману, яких об’єднує лицемірність,
користолюбство, безпринципність, обирають мера міста Делангра – безвольного та
пустого кандидата від Фожа. «Він тепер був володарем, йому вже не треба було
приборкувати свої інстинкти, він міг простягнути руку, схопити місто і змусити
його тремтіти», - черствістю, цинізмом, темними авантюрами та іншими принципами
керується людина, яка бажає отримати владу. Чи не схоже на сучасних політиків
та їхні кампанії? А чи не схоже на те, як нині церква стає знаряддям політичної
боротьби? Золя, як завжди, в далекому 19-му столітті вдається передбачити
майбутнє.
Кінцівка роману у Золя
класична. Будинок Муре горить яскравим полум’ям. За таким вражаючим видовищем
спостерігають всі жителі Плассана, який, нарешті, стає вільним.
Роман не страждає численними
описами, навпаки, через діалогічність героїв ми бачимо істинну їхню сутність.
Франсуа Муре – образ багатогранний. Вражає його почуття гумору, місцями
жорстокого, насмішкуватість, нервовість та стриманість, скупість та
ощадливість. Я б не назвала його цілком негативним героєм. Принаймні, він ясно
бачив все, що діється навколо нього і як руйнується його сім’я. Він з перших
днів після поселення абата відчув щось дивне в цій особі. Марта – добра героїня, наївна і слабка, нею
легко керувати. Це типовий образ домашньої господарки, яка роками не суперечила
чоловікові, а потім, під впливом Фожа, збожеволіла. Її муки, всю її хворобу
автору вдається зобразити реалістично, без прикрас. І, нарешті, абат Фожа –
хижак, священик-палач, який з лагідного перетворився на похмуру деспотичну людину, він
уособлює собою антигуманну сутність католицької церкви. Золя назвав абата Фожа
сучасним Тартюфом із однойменної п’єси Мольєра про лукавого шахрая та надмірну
довіру.
«Це гостра антиклерикальна сатира,
памфлет, збільшений до розміру цілої книги», - писав Анрі Міттеран. «Я у
захваті від книги, я не висловив Золя і п’ятої частини свого захвату», - був найбільше
вражений від роману Флобер. Якби Золя був живий, я б теж особисто висловила
йому повагу за такий гостросоціальний роман, актуальний в усі часи.
Немає коментарів:
Дописати коментар